Розділ «ІІІ Пол»

Пол вибирався з-під Енні, наче потерпілий з-під снігової лавини. На це в нього пішли останні сили.

Він проповз крізь дверний проріз, очікуючи, що будь-якої миті Енні знову схопить його за кісточку, але цього не сталося. Вона непорушно лежала долілиць посеред калюжі крові, розлитого шампанського та зеленого розбитого скла. Вона померла? Напевно , що так. Але Пол у це не вірив.

Він захряснув за собою двері. Засув, здавалося, був почеплений на півдороги до гірської вершини, але Пол видерся по дверях угору, засунув засув, а потім тремтячою грудою повалився на підлогу.

Невідомо скільки часу він пролежав у ступорі. З цього стану його вивело тихе, обережне дряпання. «Щури, — подумав він, — це щу…»

Товсті закривавлені пальці Енні просунулися в щілину під дверима та всліпу вчепилися в його сорочку.

Він скрикнув і відсахнувся, від чого ліву ногу пробрала судома. Він стукнув кулаком по пальцях. Замість того аби забратися назад, вони трохи посмикалися й заспокоїлись.

«Боже, нехай вона помре. Господи, прошу, нехай вона нарешті помре».

Потерпаючи від жахливого болю, Пол повільно поповз до ванної кімнати. На півдорозі він обернувся. Її пальці досі стирчали з-під дверей. Як би йому не боліло, він не міг спокійно на них дивитися або навіть думати про них, тож розвернувся, знову дістався до дверей і проштовхнув пальці в щілину. Він довго збирався з духом, аби здійснити це, бо був упевнений, що Енні вчепиться в нього, щойно він торкнеться її руки.

Урешті- решт він дістався до ванної. Кожна клітиночка його тіла стугоніла. Він насилу заповз усередину та зачинив двері.

«Боже, а якщо вона прибрала ліки?»

Але вона нічого не прибрала. Там усе ще стояли безладно розкидані коробки, в одній з яких лежали зразки новрілу. Він проковтнув три пігулки, не запиваючи, потім доповз до виходу та ліг поперек нього, блокуючи двері вагою власного тіла.

Пол заснув.

Коли він прокинувся, було вже темно. Спочатку Пол не зрозумів, де перебував: чому його спальня стала такою маленькою? Потім він усе пригадав, а зі спогадами прийшла дивна впевненість у тому, що Енні не померла, навіть зараз не померла. Вона чатувала з сокирою просто за дверима, і, коли він виповзе, вона ампутує йому голову. Вона покотиться коридором, наче куля для боулінгу, а Енні буде сміятися й сміятися.

«Маячня», — вирішив він, але тієї самої миті почув (або подумав, що почув) шерхіт, наче жіноча накрохмалена спідниця злегка торкалася шпалер.

«Ти все це вигадав. Це твоя уява… така багата».

«Нічого я не вигадував. Я чув ».

Він нічого не чув. І він це знав. Його рука потягнулася до дверної ручки, а потім невпевнено опустилася. Так, він розумів, що нічого не чув… А що, як чув ?

«Вона могла вилізти крізь вікно».

«Поле, вона МЕРТВА!»

Відповідь, безжалісна у своїй нелогічності: «Богиня безсмертна».