Розділ «ІІІ Пол»

Нарешті він закінчив, відклав ручку та поглянув на результат своєї праці. Він почувався так само, як і завжди, коли закінчував книжку: незвично спустошений, розчарований, впевнений, що за кожен маленький успіх він заплатив безглуздо високу ціну.

Усе було так само, усе було як завжди: важкий підйом угору крізь хащі джунглів, а потім відкрита галявина на самому вершечку, до якого він дерся кілька пекельних місяців, і тільки заради того, щоб не побачити там нічого, окрім автостради, обабіч якої стоятимуть (якщо дуже пощастить) заправки та боулінг-клуби або ще щось подібне.

І все ж таки закінчувати книжку було добре, як і завжди. Добре відчувати себе творцем, знати, що ти щось втілив. Спочатку він неясно усвідомив, а потім і повністю оцінив зухвалість такого вчинку: він створював маленькі життя, яких не існувало до цього, створював ілюзію руху та теплоти людських сердець. І тільки зараз він нарешті зрозумів, що фокусник із нього не дуже вправний, та й знає він усього один трюк, і, хоча кожного разу його твори були недосконалими, він неодмінно вкладав у них усю душу. Пол торкнувся сторінок рукопису і злегка всміхнувся.

Його рука потягнулася від стосу аркушів до єдиної сигарети «Мальборо», яку Енні залишила йому на підвіконні. Поруч стояла керамічна попільничка, на дні якої був зображений екскурсійний пароплав із гребними колесами, узятий у коло фразою: «СУВЕНІР З МІСТА ГАННІБАЛ, ШТАТ МІССУРІ, - РІДНОГО ДОМУ МАЙСТРА АМЕРИКАНСЬКИХ ОПОВІДАНЬ»[167].

У попільничці лежала книжечка сірників, але в ній був тільки один сірник — усе, що дозволила йому Енні. Проте одного має вистачити.

Пол чув, як вона шурхотить нагорі. От і добре. Він може без поспіху зробити всі свої приготування та вчасно почути її кроки, якщо вона вирішить зайти до нього без попередження.

«Це тобі буде справжній фокус, Енні. Подивимося, чи вийде в мене. Подивимося — чи зможу я?»

Він нахилився та, незважаючи на біль у ногах, взявся виймати дерев’яну планку з плінтуса.

Через п’ять хвилин Пол покликав Енні та став прислухатися, як вона важко, монотонно затупотіла сходами. Він очікував, що коли до цього дійде справа, то він заклякне від страху, але з полегшенням зрозумів, що почувався цілком спокійно. У кімнаті смерділо горючою сумішшю, яка скрапувала з дошки, що лежала на бильцях крісла.

— Поле, ти справді закінчив? — закричала Енні з протилежного кінця коридору.

Пол подивився на стос паперу, що височів на дошці поруч із ненависною машинкою «Роял». Аркуші були просякнуті горючою сумішшю.

— Ну, — озвався він, — зробив усе, що міг, Енні.

— Ой! Чудово! Хай йому грець, не можу повірити! Стільки часу минуло! Хвилиночку! Я принесу шампанське!

— Гаразд.

Він почув її кроки на кухонному лінолеумі, заздалегідь знаючи, де зарипить наступна мостина . «Я чую всі ці звуки востаннє», — подумав Пол і задивувався. А подив зруйнував спокій, розбив його, наче яйце. Усередині Пола поселився страх… але там ховалося ще щось. Він вирішив, що то був берег Африки, який зникав за обрієм.

Відчинилися дверцята холодильника, потім захряснулися. Ось вона проходить кухнею, ось вона вже йде сюди.

Звісно, він не став курити, сигарета так само лежала на підвіконні. Йому потрібен був сірник. Один-єдиний сірник.

«А що, як він не запалиться, коли ти ним креснеш?»

Але для таких міркувань було запізно.

Він потягнувся до попільнички, узяв книжечку та відірвав той єдиний сірник від упаковки. Тепер Енні йшла коридором. Пол чиркнув сірником, і, звісна річ, він не загорівся.