Розділ «ІІІ Пол»

У її очі знову закрався той самий ніжний, улесливий погляд, який Пол устиг так зненавидіти.

— Я люблю тебе, Поле. Ти це знаєш, чи не так?

— Так, — сказав він. — Я знаю.

І знову схилився над блокнотом.

Того вечора вона принесла йому таблетку кефлексу (запалення сечовивідних шляхів минало, але дуже повільно) і відерце з льодом. Поруч із ним вона поклала дбайливо згорнений рушник і вийшла, не промовивши ні слова.

Пол відклав олівець. Йому довелося розправляти пальці на правій руці пальцями лівої, а потім він занурив зап’ясток у кригу. Він тримав руку у відерці, поки вона майже повністю не заніміла. Коли Пол дістав руку, то побачив, що набряк трохи зменшився. Він загорнув руку в рушник і сидів так, витріщаючись у темряву, поки не відчув слабке поколювання. Тоді він відклав рушника, трохи розім’яв руку (кривлячись від перших порухів, але потім пальці набули гнучкості) і знову став до роботи.

На світанку він повільно підкотився до ліжка, завалився в нього й одразу ж заснув. Йому снилося, що він заблукав у сніговій хуртовині, тільки то був не сніг. То були сторінки, що здіймалися в повітря, змінювали траєкторії польотів, і кожна з них була заповнена машинописним текстом, де бракувало літер «н», «т» і «е». І Пол зрозумів, що коли він вийде з хуртовини живим, то йому доведеться самому їх вписувати, розшифровуючи слова, що зникали просто на очах.

Пол прокинувся близько одинадцятої, і, почувши, що він заворушився, Енні відразу увійшла в кімнату з апельсиновим соком, пігулками та мискою гарячого курячого супу. Вона схвильовано, радісно промовила:

— Сьогодні особливий день, Поле, чи не так?

— Так.

Він спробував підняти ложку правою рукою, але не зміг. Вона опухла, почервоніла й так набрякла, що аж шкіра лисніла. Коли він спробував стиснути правицю в кулак, то відчув біль, наче в кількох місцях її пройняли довгі металеві стрижні. Він подумав, що останні кілька днів скидалися на пекельну автограф-сесію, якій краю не було видно.

— Ой, бідна твоя рука! — скрикнула Енні. — Я принесу тобі ще одну таблетку! Просто зараз!

— Ні. Треба зробити останній ривок. Я хочу, щоб у мене голова була чиста.

— Але ж ти не зможеш писати такою рукою!

— Не зможу, — погодився він. — Натрудив я собі руку. Тому закінчу цю лялечку так само, як починав, — на «Роял». Лишилося всього вісім чи десять сторінок. Гадаю, я проб’юся крізь ці «н», «т» та «е».

— Мені слід було купити тобі іншу машинку, — сказала вона.

Енні здавалася щиро засмученою, в її очах зблискували сльози. Пол подумав, що такі рідкісні моменти були найбільш огидними, бо тоді він бачив жінку, якою вона могла би стати, якби отримала правильне виховання чи якби ферменти, що виприскувалися її схибленими залозами, були не такі зіпсовані. Або все це разом.

— Я дала маху. Мені важко в цьому зізнаватися, але так і є. Усе через те, що я не хотіла навіть припускати, що та Дартмонгерша мене надурила. Вибач, Поле. Бідна твоя рука.

Вона тужливо, як Ніоба[166], підняла її та поцілувала.

— Годі, все гаразд, — запевнив Пол. — Ми вправимося, Дакі Даддлз і я. Я її ненавиджу, але відчуваю, що вона також ненавидить мене , тому, гадаю, ми з нею квити.