Розділ «ІІІ Пол»

Вона здивовано глянула на нього.

— Але ж… але ж ти знаєш , чи не так?

— Коли я починаю писати книжку, мені завжди здається , ніби я знаю, чим усе скінчиться. Але насправді жоден роман не закінчувався точно так, як я уявляв. І не дивно, якщо подивитися на це з іншого боку. Створення книжки трохи нагадує запуск міжконтинентальної балістичної ракети… тільки вона подорожує в часі, а не в просторі. У книжковому часі, який проживають герої роману, і в реальному часі, який письменник проводить за написанням твору. Якщо роман вийде такий самий, як задумувалося на початку, то це буде схоже на запуск ракети «Титан», яка пролетіла півсвіту та якимось чином влучила просто в баскетбольне кільце. На папері це досить вірогідно, і люди, які конструюють подібні штуки, скажуть вам, що це просто, як два на два (навіть бровою не поведуть при цьому ), але насправді все це дуже малоймовірно.

— Так, — сказала Енні, - я розумію.

— Мабуть, у мене нівроку гарна навігаційна система, бо зазвичай я дуже близький у своїх здогадках, а якщо в боєголовці досить вибухової речовини, то цього буде достатньо. Зараз я бачу два можливі варіанти закінчення книжки. Один дуже сумний. В іншому, хоча він і не схожий на класичний голлівудський хеппі-енд, є хоч якась надія на майбутнє.

Енні здавалася стривоженою… і несподівано грізною.

— Ти не збираєшся знову її вбити, правда, Поле?

Він злегка всміхнувся.

— А що б ти зробила, якби я так вчинив, Енні? Убила мене? Мене це аніскільки не лякає. Може, я ще не знаю, що станеться з Мізері, але вже знаю, що буде зі мною… і з тобою. Я напишу «КІНЕЦЬ», ти дочитаєш книжку, а потім сама напишеш «КІНЕЦЬ», чи не так? Наш кінець. Це ясно, як Божий день. Правда не дивніша за вигадку, що б там не говорили. У більшості випадків можна напевне здогадатися, чим усе скінчиться.

— Але…

— Гадаю, я вже вирішив, яким буде кінець. Я впевнений відсотків на вісімдесят. Якщо все станеться саме так, тобі сподобається. Але навіть якщо все закінчиться так, як я хочу, все одно ніхто не дізнається всіх подробиць, поки я їх не запишу, адже так?

— Мабуть, так.

— Ти пам’ятаєш, що зазвичай говориться в рекламі старого автобуса «Ґрейгаунд»[153]? «Прибуття — це половина задоволення».

— У будь-якому разі, кінець уже близько, правда?

— Так, — погодився Пол, — зовсім близько.

Перш ніж поїхати, вона принесла йому ще пепсі, коробку крекерів «Рітц», сардини, сир… і підкладне судно.

— Якщо ти принесеш мій рукопис і один з тих жовтих блокнотів, я зможу писати від руки, — сказав він. — Аби згаяти час.

Вона подумала, а потім з жалем похитала головою.

— Якби ж то я могла, Поле. Але для цього потрібно ввімкнути хоча б одну лампочку, а я не можу так ризикувати.

Він подумав, що залишиться в підвалі сам, і відчув, як від паніки кров прилила до обличчя, але тільки на мить. Потім воно охололо. Шкіра Пола вкрилася дрібними частими сиротами. Він уявив щурів, які ховалися по своїх норах та переходах у стінах. Уявив, як вони виходять із них, коли в підвалі гасне світло. Уявив, як вони вчувають його безпорадність.