Розділ «ІІІ Пол»

— Послухай мене, Поле. Послухай мене уважно. З тобою все буде в порядку, якщо ніхто не стане шукати цього хлопця до сутінків. Через півтори години зовсім стемніє. Якщо ж хто-небудь з’явиться раніше…

Вона схопила сумку кольору хакі й витягла з неї поліцейський пістолет 44-го калібру. Світло підвальних ламп відбилося на дулі, вихопивши подряпину у формі блискавки, яку залишила газонокосарка.

— Ось що в мене є, якщо хто-небудь з’явиться раніше, — сказала вона. — Хто б не прийшов — спочатку тебе, а потім себе.

Енні сказала, що, як тільки стемніє, вона віджене патрульну машину в Місце для Сміху. Поруч із хижкою тулилася прибудова, де вона могла заховати автомобіль подалі від чужих очей. Вона вважала, що машину можуть помітити тільки на трасі № 9, але навіть там ризик малий, бо вона проїде по цій ділянці лише чотири милі. Вона з’їде з траси № 9 і подасться в гори поміж луками по безлюдних дорогах (багато шляхів практично не використовувалися, тому що тепер у цьому високогір’ї мало хто тримав худобу). Кілька доріг, за словами Енні, були перекриті. У неї та Ральфа були ключі від цих замків, які вони отримали, коли купили будинок. Їм навіть не треба було просити. Власники ділянки між дорогою та хижкою в горах самі їх віддали. Ось як вчиняють добропорядні сусіди, сказала вона Полу, примудрившись вкласти в це приємне слово стільки несподіваних нюансів: підозра, презирство, гірка радість.

— Я би взяла тебе з собою, просто щоби не випускати з очей, оскільки ти вже довів, що тобі не можна довіряти. Але, на жаль, нічого не вийде. Дорогою нагору тебе можна було б заховати в багажнику патрульної машини, а от доправити назад було б неможливо. Мені доведеться поїхати моторолером Ральфа. Може, я впаду з нього та зламаю свою кукурікнуту шию !

Вона весело засміялася, уявляючи собі цю кумедну прикрість, але Пол не приєднався до її веселощів.

- Якби це сталося, Енні, що було б зі мною ?

— З тобою все буде добре, Поле, — безтурботно сказала вона. — Боже, чого ти так переймаєшся?!

Вона підійшла до одного з підвальних вікон і трохи постояла поряд, позираючи надвір і оцінюючи, наскільки стемніло. Пол понуро спостерігав за нею. Він не вважав, що з ним усе буде добре, якщо вона дійсно впаде з Ральфового моторолера або розіб’ється на одній з небрукованих гірських доріг. У що він дійсно вірив, так це в те, що помре тут собачою смертю, а коли йому настане кінець, він послугує обідом для пацюків, які й зараз, безсумнівно, стежать за цими непроханими двоногими, що ступили на їхню територію. На дверях комори висів замок, а ще засув завтовшки із зап’ясток. Вікна підвалу, ніби відображаючи параною Енні (і Пол подумав, що в цьому не було нічого дивного, хіба всі будинки не починали через якийсь час відображати індивідуальність їхніх мешканців?), являли собою не більше ніж брудні амбразури дюймів двадцять на чотирнадцять. Він не думав, що зміг би пролізти крізь них навіть у ті часи, коли перебував у чудовій фізичній формі, а тепер — тим паче. Може, вийде розбити вікно й покликати на допомогу, якщо хто-небудь з’явиться тут до того, як він помре з голоду. Але це малоймовірно.

Перші напади різкого болю просочилися в ноги, наче отруйна вода. І потреба. Його тіло благало про новріл. Це було мушу , чи не так? Звісно, що так.

Повернулася Енні й узяла третю пляшку пепсі.

— Я принесу ще дві перед відходом, — сказала вона. — Зараз мені необхідний цукор. Ти не заперечуєш?

— Звісно, ні. Моя пепсі — твоя пепсі.

Вона зірвала кришечку та присмокталася до пляшки. Пол подумав: «Ковть-і-буль, ковть-і-буль, будеш ти кричати “Хай-де-хоу!”». Хто це був? Роджер Міллер[151], так? Кумедно, які нісенітниці інколи спадають на думку. Померти зо сміху можна.

— Я покладу його в патрульну машину і відвезу в своє Місце для Сміху. Заберу всі його речі. Зажену машину в прибудову та поховаю його разом із, ну, його мотлохом … у лісі.

Пол мовчав. Він усе думав про Боссі, яка мукала, мукала й мукала доти, доки вже більше не змогла мукати, бо померла. Ще одна з великих аксіом Життя на Західному схилі — мертві корови не мукають.

— У мене є ланцюг. Я перекрию ним під’їзну доріжку. Якщо з’явиться поліція, це може викликати підозру, але краще хай вони щось запідозрять, ніж під’їдуть до будинку й почують, як ти тут кукурікаєш. Я хотіла вставити тобі в рота кляп, але це небезпечно, особливо тому, що ти приймаєш ліки, які пригнічують дихальну функцію. Або тебе може вивернути. Чи схопиш нежить через те, що тут так вогко. Якщо в тебе закладе носа, а в роті буде кляп…

Вона відвела погляд і вимкнулася. Вона мовчала, неначе каміння в стінах підвалу, і її погляд був таким же порожнім, як і пляшка з-під щойно випитої пепсі. «Будеш ти кричати “Хай-де-хоу!”». А сьогодні Енні вже кричала «Хай-де-хоу!»? Лайно мені в гузно, ще б пак! О, брати мої, Енні кричала «Хай-де-хоу!» доти, доки весь двір не загруз у бякоті. Пол засміявся. Вона не дала взнаки, що почула його.

Через деякий час Енні почала отямлюватись. Вона озирнулася на Пола, кліпаючи очима.

— Я хочу ввіткнути записку в одну зі стільничок сітчастого паркану, — повільно промовила вона, збираючись на думці. — За тридцять п’ять миль звідси є одне містечко, Стімбоут Гевен[152]. Чи не кумедна назва для населеного пункту? Там на цьому тижні відбудеться те, що зветься Найбільшим у Світі Розпродажем. Він проводиться щоліта. Там завжди дуже багато лотків із керамікою. Я напишу в записці, що поїхала в Стімбоут Гевен по кераміку і що збираюся там переночувати. І якщо хто-небудь потім запитає, де я зупинилася, аби перевірити списки гостей у готелях, я скажу, що гарних виробів там не побачила й поїхала додому. Тільки втомилася дорогою. Ось що я скажу. Скажу, що зупинилася на узбіччі, щоби трохи подрімати, бо боялася заснути просто за кермом. Скажу, що я припаркувала машину, аби трошки перепочити, але так натомилася, що проспала всю ніч.