Розділ «ІІ Мізері[70]»

Близько одинадцятої він почав друкувати. Спочатку дуже повільно, поодинокі клацання межувалися з паузами, заповненими тишею, що інколи тривали до п’ятнадцяти секунд. Це був астральний відповідник географічного архіпелагу з висоти пташиного польоту — низка невисоких пагорбів, розірвана широкими блакитними просіками.

Потроху паузи почали скорочуватися, і тепер чулися окремі вибухи ударів по клавішах. Звучало би непогано, якби Пол користувався своєю електричною машинкою, але клацання «Роял» було низьким та неприємно жвавим.

Невдовзі Пол уже не помічав «голосу» Дакі Даддлза, який лунав із машинки. Уже під кінець першої сторінки він розігрівся. Під кінець другої він гнав на повній швидкості.

Згодом Енні вимкнула пилосос та стала у дверях, спостерігаючи за ним. Пол і гадки не мав, що вона там, власне кажучи, він навіть не мав гадки, де перебуває сам . Нарешті він утік. Він опинився на кладовищі Малого Данторпа, вдихав вологе нічне повітря із запахом моху, землі та туману, він чув, як годинник на дзвіниці пресвітеріанської церкви[85] пробив другу, та включив це в оповідку до останньої деталі. Коли справи йшли добре, він ніби бачив крізь папір. Зараз так і було.

Енні довго дивилася на нього. На її важкому, нерухомому обличчі не було й натяку на усмішку, проте вона все одно мала задоволений вигляд. За деякий час Енні пішла. Вона важко ступала підлогою, але Пол також цього не чув.

Він працював до третьої години пополудні, а о восьмій вечора знову попросив посадити його у візок. Він писав ще три години, хоча близько десятої біль став нестерпним. Об одинадцятій прийшла Енні. Він попросив іще п’ятнадцять хвилин.

— Ні, Поле, годі. Ти білий як біль.

Вона поклала його в ліжко, і через три хвилини він заснув. Він безпробудно проспав цілу ніч — уперше з того часу, як вийшов із сірої хмари, і вперше — без жодних сновидінь.

Пол марив наяву.

Спочатку Джеффрі Аллібарто н н е впіз н ав чоловіка, який стояв у дверях, і н е тільки через те, що піз н ій візит вирвав його з глибокої дрімоти. У сільському житті його н айбільше дратувало те, що в їх н ьому містечку жило рів н о стільки людей, щоби з н ати кож н ого стріч н ого в обличчя, але н е пам’ятати іме н . І н коли мож н а було покладатися лише н а сімей н і риси, але, звіс н о ж, ця схожість н е виключала великої ймовір н ості зустріти позашлюб н их дітей. Це мож н а було влад н ати попри те, що доводилося влізати в таєм н иці родоводу під час повсякде нн ої розмови з люди н ою, чиє ім’я пробуєш згадати, та н іяк н е можеш. Такі моме н ти сягали косміч н их масштабів н езруч н ості, коли од н очас н о прибували дві схожі особи, а комусь треба було їх представляти.

— Сподіваюсь, я вас н е розбуркав, сер, — сказав відвідувач. Ві н безупи нн о крутив у руках дешевого полот н я н ого кашкета, і у світлі лампи, яку під н яв Джеффрі, його обличчя було зморшкуватим, пожовтілим та н еймовір н о стривоже н им, н авіть н аляка н им. — Просто ме н і н е хтілося йти до доктора Букі н гза, а тим паче турбувати самого лорда. При н айм н і поки я н е поговорю з вами, якщо ви тямите, про що я, сер.

Джеффрі н е тямив, але раптом зрозумів од н у річ — ким виявився цей піз н ій відвідувач. Згадка про доктора Букі н гза, свяще н ика а н гліка н ської церкви, зробила свою справу. Три д н і тому доктор Букі н гз відправляв Мізері в оста нн ю путь н а церков н ому подвір’ї за приходським буди н ком, і цей чоловік там був, проте розважливо ховався в оста нн іх рядах, аби рідше потрапляти н а очі.

Його звали Колтер. Ві н був од н им із церков н их паламарів. А якщо бути до кі н ця відвертим, цей чоловік був гробокопачем.

— Колтере, — сказав Джеффрі. — Чим я можу тобі допомогти?

Колтер н евпев н е н о заговорив:

— Це все той шум, сер. Звуки з кладовища. Леді н е спочиває у спокої, сер, аж н іяк, і ме н і страш н о. Я…

Джеффрі здриг н увся, н аче його вдарили в живіт. Ві н рвучко вдих н ув повітря, і гарячий біль про н изав бік, де лікар Шай н боу н щіль н о перев’язав полама н і ребра. Шай н боу н висував похмурі прог н ози, що Джеффрі мав н еодмі нн о захворіти н а запале нн я леге н ів, оскільки пролежав усю н іч у ка н аві під холод н им дощем. Але ми н уло вже три д н і, а жод н их оз н ак кашлю чи жару н е було. І Джеффрі з н ав, що н е буде, оскільки Бог н е відпускав ви нн их так швидко. Ві н вірив, що Бог залишив його в живих, аби ві н іще довго згадував про своє н ещас н е втраче н е коха нн я.

— Ви в порядку, сер? Чув, ви добряче забилися тої н очі… - сказав Колтер, помовчав і закі н чив: — Коли па н і померла.

— Зі м н ою все гаразд, — повіль н о вимовив Джеффрі. — Колтере, ти казав, що чуєш звуки… ти ж розумієш, що то просто твоя уява, правда?

Колтер був приголомше н ий.