Розділ «ІІ Мізері[70]»

— Гадаю, що так.

«Хоча рятуй мене Боже, бо я не знаю, як це можна виправити».

І одразу повернувся інший голос: «Не знаю, Полі, врятує тебе Бог чи ні, але я знаю от що: або ти знаходиш спосіб оживити Мізері так, щоб Енні в це повірила, або вона тебе вб’є».

— Тоді берися до роботи, — кинула вона та вийшла з кімнати.

Пол поглянув на друкарську машинку. Машинка стояла на місці. «Н»! Він ніколи не уявляв собі, скільки «н» трапляється у звичайному рядочку.

«Я гадала, ти хороший, — казала машинка, і уява Пола подарувала їй глузливий юнацький голос — голос стрільця-підлітка з голлівудського вестерна, який прагне зробити стрімку кар’єру тут, у Дедвуді[76]. — Не такий ти вже й хороший. Чорт, ти навіть не здатен задобрити якусь там товсту божевільну медсестру. Може, ти зламав літературний хребет у тій аварії… і ці кості ніяк не зростаються».

Пол відкинувся назад, наскільки дозволяла спинка крісла, і заплющив очі. Він би краще переживав те, що вона не прийняла вчорашній уривок, якби можна було все списати на біль. Проте правда полягала в тому, що біль нарешті почав потроху відступати.

Украдені пігулки були надійно заховані в ліжку між матрацом та пружинною сіткою. Пол іще не взяв жодної, йому було достатньо самого знання, що в нього є запас на випадок критичних ситуацій з Енні. Вона би їх знайшла, аби їй спало на думку перевернути матрац, але до такої можливості він уже себе підготував.

Між ними не виникало ніяких проблем після того вибуху гніву через друкарський папір. Вона вчасно приносила ліки, а він їх приймав. Пол замислювався, чи Енні здогадувалася, що він підсів на новріл.

«Ой, та годі тобі, Полі, годі драматизувати, чи як?»

Ні, не годі. Три дні тому, коли настала ніч і Пол був упевнений, що Енні піднялася до себе, він потайки дістав одну упаковку та прочитав етикетку від початку до кінця, хоча йому все стало зрозуміло, щойно він дістався до головного компонента новрілу. Може, «полегшення» й пишеться як «Р-О-Л-Е-Й-Д-З»[77], але правильним варіантом правопису «новрілу» був «К-О-Д-Е-Ї-Н».

«Річ у тому, що ти починаєш одужувати, Поле. Нижче колін твої ноги мають такий вигляд, ніби їх намалювала патичком чотирирічна дитина, але ти одужуєш. Ти би міг зараз обходитися аспірином чи емпірином[78]. Тобі не потрібен новріл, але його жере мавпа[79], яку ти вигодовуєш».

Йому треба знижувати дозу, треба починати никати зайві пігулки. Поки Пол не почне цього робити, Енні триматиме його прикутим до інвалідного візка, на припоні — на намисті, сплетеному з капсул новрілу.

«Гаразд. Я буду никати по одній пігулці з тих двох, що вона мені приносить, через раз. Одну кластиму під язика, іншу ковтатиму, а потім засовуватиму першу під матрац до інших пігулок, коли вона виноситиме порожню склянку. Тільки не сьогодні. Я ще не готовий. Завтра почну».

Тепер у його голові зазвучав голос Червоної королеви, яка відчитувала Алісу: «Усі свої справи ми поробили вчора і завтра збираємося займатися справами, але сьогодні ми ніколи не працюємо».

«Ха- ха, Полі, ти просто в ударі», — сказала машинка голосом самовпевненого стрільця, який він сам для неї вигадав.

— Ми, паскудники, ніколи не можемо пожартувати до ладу, проте завжди стараємося, цього в нас не відбереш, — прошепотів Пол.

Раптом він вирішив, експромтом, що почне відкладати пігулки, щойно надрукує перший розділ, який сподобається Енні, - розділ, який Енні назве чесним.

Частина його свідомості, яка з презирством слухала навіть найкращі, найвлучніші зауваження редакторів, заперечила, що жінка душевнохвора, що не існує жодного способу здогадатися, що їй сподобається, а що — ні, що всі його намагання полетять кобилі під хвіст.

Але інша частина, більш поміркована, не погодилася. Справжню ідею він ні з чим не сплутає. У порівнянні з тим лайном, що він дав читати Енні вчора, з тим лайном, яке зайняло в нього три дні та безліч фальстартів, справжня річ здавалася б срібним доларом поруч із собачими калюками. Він не розумів, що все неправильно? Це було так на нього не схоже — муки писання, більш ніж наполовину повний кошик випадкових нотаток або сторінок тексту, віддрукованих до половини, що закінчувалися рядками на кшталт: «Мізері обернулася до нього, її очі горіли, а губи промовляли чарівні слова: “Тупоголовий виродку, ЦЕ ВСЕ НЕ ТЕ!!!”» Він списував усе на біль або на те, що перебуває в ситуації, коли доводиться писати не просто собі на вечерю, а щоби зберегти власне життя. Усі ці думки були звичайнісінькими побрехеньками. Правда полягала в тому, що творчість пішла крахом, бо він нечесно грав і знав про це.