Розділ «ІІ Мізері[70]»

«То що, вона розкусила тебе, лайноголовий? — промовила машинка своїм огидним, образливим тоном. — Чи не так? І що ти тепер збираєшся робити?»

Пол не знав, але гадав, що треба діяти, і чимшвидше. Йому не було діла до того, як Енні поводилася вранці. Він вважав: йому пощастило, що вона не переламала йому ноги бейсбольною битою, або не пофарбувала нігті акумуляторною кислотою, або ще якимось подібним чином не виявила свого незадоволення з приводу того, як він розпочав її книжку. Такі критичні реакції завжди були можливими, зважаючи на унікальне світосприйняття Енні. Якщо він вибереться звідси живий, то напише листа Крістоферу Гейлу. Гейл рецензував книги для «Нью-Йорк Таймс». У листі було б сказано: «Щоразу, коли мене викликав редактор та повідомляв, що ти збираєшся написати рецензію на одну з моїх книжок для щоденного випуску «Таймс», у мене трусилися коліна. Інколи ти писав схвальні відгуки, любий друже Кріс, хоча не раз надавав мені під зад, сам знаєш. Як би там не було, я просто хотів сказати, що пиши собі досхочу, приятелю, бо я дізнався про абсолютно новий критичний прийом. Можемо назвати його «Барбекю по-колорадськи» чи «Школа мильно-водної думки». У порівнянні з цим напрямом твої писульки не страшніші за коло на каруселі в Центральному парку[80]».

«Це все дуже потішно, Поле, писати в уяві маленькі любовні послання критикам завжди добре, коли хочеш посміятися, але зараз тобі варто знайти іншого горщика та поставити його на вогонь, як ти гадаєш?»

Так. Справді, так.

Машинка стояла на столі та глузливо посміхалася.

— Я тебе ненавиджу, — понуро пробурмотів Пол і став дивитися у вікно.

Хуртовина, яка почалася наступного ранку після подорожі Пола у ванну, тривала два дні. Нападало дюймів вісімнадцять снігу, стояла сильна заметіль. До того часу, поки сонце знову проглянуло крізь хмари, від «черокі» не лишилося нічого, окрім безформної кучугури на під’їзній доріжці.

Проте зараз сонце знову вийшло й небо прояснилося. Сонце сяяло та припікало, Пол сидів біля вікна та відчував тепло на обличчі та руках. Бурульки на сараї знову танули. Він згадав про свою машину, занесену снігом, потім узяв аркуш паперу та вставив його в «Роял». У лівому верхньому кутку він надрукував: «ПОВЕР Е Я МІЗЕРІ», у правому — цифру «І». Він стукнув по вертальному важелю чотири-п’ять разів, вирівняв каретку та надрукував: «РОЗДІЛ І». Він бив по клавішах сильніше, ніж треба, аби Енні напевне почула, що він хоч щось друкує.

Тепер під рядком «РОЗДІЛ І» був білий простір, який скидався на сніговий замет, у який Пол міг упасти та померти, заклякнувши від морозу.

«Африка».

«Поки вони грали за правилами».

«Цей птах із Африки».

«Під сидінням був парашут».

«Африка».

«Тепер треба сполоснути».

Пола хилило на сон, а він знав, що не повинен спати, — якщо Енні зайде та побачить, що він куняє, а не пише, вона розсердиться. Але він усе одно засинав. Він не просто дрімав, а якимось дивним чином міркував. Дивився. Шукав .

«Шукав що, Полі?»

Але ж це очевидно. Літак падав на землю. Він шукав парашут під сидінням, гаразд? Це чесно?

«Чесно. Коли він знайшов парашута під сидінням, то було чесно. Може, не зовсім реалістично, але чесно».

Кілька років поспіль мати відправляла його до денного табору від Мальденського[81] громадського осередка. І вони грали в оту гру… вони сиділи в колі, а гра була схожа на серіали Енні, і Пол майже завжди вигравав… Як же називалася та гра? Він бачив, як п’ятнадцять чи двадцять хлопчиків та дівчат сидять колом у тінистому куточку ігрового майданчика, усі вони вдягнені у футболки з емблемою осередка, усі уважно слухають вихователя, який пояснює, як грати в цю гру… Чи ти зможеш? Гра називалася «Чи ти зможеш?» і була трохи схожа на інтриги республіканців. Гра, в яку ти тоді грав, називалася «Чи ти зможеш?», Полі. Так само називається гра, в яку ти граєш зараз, так?