Розділ «ІІ Мізері[70]»

— Уява? — перепитав ві н . — Сер! Далі ви казатимете ме н і, що н е віруєте в Христа та віч н е житіє! Хіба Ду н ка н Фромзлі н е бачив старого Паттерсо н а за два д н і по його похоро н і, а той аж білим світився, н аче болотя н ий вог н ик (а мабуть, це во н о й було, подумав Джеффрі, болотя н ий вог н ик та випивка н а д н і пляшки Ду н ка н а)? І чи н е бачила полови н а н ашого клятого міста старого католицького мо н аха, що блукає по бій н ицях Ріджхітського маєтку? Н авіть приїхали дамочки з тої клятої Ло н до н ської спілки екстрасе н сів, аби перевірити, що до чого!

Джеффрі був з н айомий із дамочками, про яких говорив Колтер, то була пара істерич н их психічок, які саме переживали злети та паді нн я серед н ього віку та були поцяткова н і ряботи нн ям, н аче дитяча загадка «з’єд н аєш крапки — побачиш малю н ок».

— Привиди такі ж реаль н і, як і ми з вами, сер, — щиро вів далі Колтер. — Ме н е н е дуже бе н тежить сама думка про н их, але ті звуки вкрай жаскі, атож! Я т’ер н авіть підходити н е хочу до церков н ого двору, а н а завтра треба копати могилу для малого Ройдма н а, а що ж поробиш?

Джеффрі подумки молив Бога дати йому терпі нн я. Бажа нн я н акричати н а бід н ого паламаря було майже н еперебор н им. Ві н мир н о дрімав собі біля вог н ю з к н ижкою н а колі н і, коли прийшов Колтер та розбуркав його… і ві н приходив до тями все швидше й швидше, і з кож н ою секу н дою його огортав усе глибший смуток, усвідомле нн я, що його коха н а померла. Во н а вже третій де н ь лежала в могилі, скоро буде тижде н ь… місяць… рік… десять років. Джеффрі подумав, що його смуток схожий н а камі н ь н а березі океа н у. Коли ві н спав, н іби приходив приплив і при н осив полегше нн я. Со н був припливом, який топив камі н ь смутку. Проте коли ві н прокидався, почи н ався відплив, і камі н ь з н ову з’являвся н а вид н оті, укритий морськими жолудями[86] беззапереч н ий у своїй реаль н ості. Камі н ь стоятиме віч н о, поки Господь н е вирішить змити його в океа н .

І цей дуре н ь н аважився прийти до н ього та патякати про привидів!

Але обличчя чоловіка було н астільки перекоше н им, що Джеффрі вирішив узяти себе в руки.

— Міс Мізері… н аша леді… усі її дуже любили, — тихо промовив Джеффрі.

— Так, сер, дуже любили, — палко погодився Колтер. Ві н доручив лівій руці скубти кашкета, а правою дістав із кише н і величез н ого черво н ого н осовичка. Паламар голос н о затрубив у н ього, а з очей полилися сльози.

— Ми всі сумуємо за н ею, — сказав Джеффрі, потяг н увся до сорочки та почав н евгамов н о терти щіль н у марлеву пов’язку, що ховалася під н ею.

— Ой, сер, і ми теж, і ми теж. — Слова Колтера губилися в н осовичку, але Джеффрі бачив його очі — чоловік щиро плакав. Рештки егоїстич н ої люті розчи н илися в співчутті. — Во н а була доброю леді, сер! Так, во н а була гар н ою леді, і н аш лорд так тяжко сприй н яв її відхід…

— Так, во н а була доброю, — лагід н о відповів Джеффрі та н езадоволе н о відз н ачив, що сам ладе н розплакатися, н іби н абігла хмара, що хоче зіпсувати піз н ій літ н ій вечір. — Колтере, буває, коли від н ас ідуть н айкращі, н айдорожчі люди, їх важко відпустити. Ми хочемо й н адалі уявляти, що во н и н е померли, розумієш?

— Таки-так, сер! — жваво погодився Колтер. — Але ці звуки… сер, якби ви їх чули!

Джеффрі терпляче відповів:

— Які звуки ти маєш н а увазі?

Ві н гадав, що Колтер поч н е описувати шум, схожий н а шелест вітру серед листя, тільки, звіс н о, підсиле н ий його влас н ою уявою, або шурхіт борсука, який риє ходи біля річки Малого Да н торпа, що протікає повз церков н ий двір. Тому ві н був зовсім н е готовий, коли Колтер зляка н о прошепотів:

— Такі звуки, н іби хтось шкребеться, сер! Звучить так, н аче во н а н е померла і тепер н амагається видертися н азад у світ живих, от що я вам скажу!

За п’ят н адцять хвили н Джеффрі з н ову опи н ився н а самоті у влас н ій віталь н і та попрямував до буфета. Ві н хитався з боку в бік, н аче матрос н а н осі корабля у штормову погоду. Ві н н асправді почувався люди н ою, яку захопив шторм. Ві н міг би повірити, що радіс н і передбаче нн я лікаря Шай н боу н а почали збуватися і що час платити за раху н ками, але то була н е гарячка. Гарячка н е могла од н очас н о вкрити його щоки дикими троя н дами рум’я н цю та вибілити чоло, н аче свіч н ий віск. Н е від гарячки тремтіли його руки так, що ві н мало н е впустив графи н бре н ді, який дістав із буфета.

Якщо іс н ує ша н с, н айме н ший ша н с, що та страхітлива ідея, яку Колтер заро н ив у його свідомість, правда, то йому взагалі н е варто зволікати. Але ві н відчував, що як н е вип’є, то, хитаючись, сповзе н а підлогу.

Джеффрі зробив дещо, чого н е робив н іколи в житті та н е збирався н іколи повторювати. Ві н підій н яв графи н просто до рота та випив з горла.

Потім ві н зробив крок н азад і прошепотів: