Розділ «ІІ Мізері[70]»

— Тож бідний-нещасний Рокетмен застряг у тому авто без свого літального ранця, навіть без шолома з дзеркальними скельцями. Він намагався викрутити кермо, зупинити машину, відчинити двері — все одночасно. Кажу тобі, справ у нього було більше, ніж в однорукого шпалерника!

І раптом Пол уявив собі цю картину та інстинктивно зрозумів, як із такої сцени, наскільки б абсурдною та мелодраматичною вона не була, можна надоїти трохи напруження. Пейзаж, що нахиленою прямою загрозливо проноситься повз глядачів. Інший кадр: гальма, що мляво потопають у килимку, коли нога чоловіка (Пол чітко побачив ногу, узуту в черевик із перфорованим носком у стилі 1940-х років) із силою тисне на педаль. Ще один кадр: плече, яким чоловік намагається вибити двері. У наступному кадрі показують машину зовні, по контуру дверей тягнеться неохайна низка намистинок припою. Безглуздо, звичайно, жодної літературної цінності, але все одно можна щось утнути. Прискорити серцебиття глядачів. Аж ніяк не «Шивас Регаль»[74], скоріше художній еквівалент сільського шмурдяка.

— А потім ми бачимо, що дорога веде просто в урвище, — розповідала Енні, - і всі в кінотеатрі зрозуміли: якщо Рокетмен не вибереться з машини раніше, ніж той старий «гадсон»[75] полетить у прірву, йому буде гаплик. Отакої! Мчить собі машина, у ній крутиться Рокетмен, намагаючись загальмувати чи вибити двері, а потім раз — і дорога закінчується! Машина зависла в повітрі та впала. Десь на півдорозі до землі вона вдарилася об схил, зайнялася й покотилася в океан. Потім на екрані з’явилася заключна фраза: «НАСТУПНОГО ТИЖНЯ СЕРІЯ ІІ, “ДРАКОН ЛЕТИТЬ”».

Енні сиділа на краєчку ліжка — руки були міцно зчеплені, великі груди швидко здіймалися та опускалися.

— Ну, — сказала вона, утупивши очі в стіну й навіть не дивлячись на Пола, — після того я майже не дивилася фільм. Протягом наступного тижня я не просто час від часу згадувала про Рокетмена, я думала про нього весь час. Як би він міг звідти вибратися? Я й гадки не мала. Наступної суботи я прийшла під кінотеатр опівдні, хоча каса відкрилася тільки о першій п’ятнадцять, а кіно почалося о другій. Але, Поле… те, що сталося… ти ніколи не здогадаєшся!

Пол нічого не відповів, але здогадатися було не важко. Він зрозумів, як вона могла захоплюватися тим, що він написав, і все одно визнавати, що воно неправильне. Визнавати і говорити про це не сумнівними заплутаними фразами, якими подеколи користувалися літературні критики, а з чіткою та беззаперечною впевненістю Вірного читача. Він усе зрозумів, і йому стало навдивовижу соромно за самого себе. Енні була права. Те, що він написав, справді було ошуканством.

— Кожна нова серія завжди починалася з кінцівки попередньої. Тож нам показали, як машина мчить униз, показали урвище, показали, як він б’є у двері, намагаючись їх відчинити. Аж раптом, коли машина під’їхала до самого краю, дверцята відчинилися і він викотився на дорогу! Машина полетіла у прірву, і діти в кінотеатрі зраділи, бо Рокетмен вибрався з автомобіля, але я не раділа, Поле. Я була така зла! Я закричала: «Минулого разу все не так скінчилося! Минулого разу все не так скінчилося!»

Енні зіскочила з ліжка та, опустивши голову, почала міряти кімнату швидкими кроками. Волосся обрамляло її обличчя кучерявим ореолом, очі палали, кулак раз у раз бив у долоню.

— Брат намагався мене заспокоїти, а коли нічого не вийшло, спробував затулити мені рота рукою, тож я його вкусила та продовжувала кричати: «Минулого разу все було не так! Ви що, подуріли всі чи не пам’ятаєте? Чи у вас амнезія?» А брат сказав мені: «Енні, ти з’їхала з глузду», — але я знала, що це не так. А потім підійшов менеджер та сказав, що як я не стулю пельку, то мені доведеться покинути сеанс, а я йому відповіла: «Та я й сама звідси піду, бо це брудне ошуканство , минулого тижня все не так скінчилося!»

Вона глянула на нього, і Пол розпізнав погляд справжнього вбивці.

- Він так і не вибрався з тої кукурікнутої машини! Коли вона полетіла в прірву, він був усередині! Ти це розумієш?

— Так, — відповів Пол.

— ТИ ЦЕ РОЗУМІЄШ?

Раптом Енні стрибнула до нього з шаленою спритністю, і Пол не ворухнувся, хоча був упевнений, що вона хотіла його скривдити (як це вже траплялося раніше), — можливо, тому що не могла дістатися тих паскудних сценаристів, які обманом витягли Рокетмена з «гадсона» перед тим, як автомобіль зірвався в прірву. Крізь вікно в минуле, яке вона щойно йому відкрила, Пол розгледів перші паростки її теперішньої неврівноваженості. Але його наче вразило громом, коли він збагнув іще одну річ — несправедливість і біль, які Енні наївно, по-дитячому переживала зараз, були цілком щирими та відвертими.

Вона не стала його бити, а натомість схопила за сорочку та потягла вгору, поки їхні обличчя не опинилися майже впритул.

— ТА НЕВЖЕ?

— Так, Енні, так.

Вона пильно вдивлялася в Пола чорним, сповненим люті поглядом, але, мабуть, повірила чесному виразу його обличчя, бо за мить зневажливо кинула його назад на спинку візка.

Він скривився від удару, мовчки перемелюючи біль, аж поки той не почав згасати.

— Тоді ти розумієш, у чому проблема, — сказала вона.