Розділ «ІІ Мізері[70]»

Невже він колись розглядав її як ідеального читача? Ото маєш. «Віддам тобі належне, Поле, коли ти помиляєшся, то на всі сто». Вірний читач щойно перетворився на Безжального редактора.

Навіть не усвідомлюючи своїх дій, Пол зобразив на обличчі щиру зацікавленість, як робив завжди, коли слухав редакторів. Він називав цей вираз «чим я можу вам допомогти, пані?», тому що більшість редакторів скидалися на жінок, які приїздили на станцію техобслуговування та наказували механіку полагодити те, що видає оті дивні стуки під капотом або робить «біп-біп» у панелі приладів, і, будь ласка, зробіть мені це годину тому. Вираз щирої зацікавленості гарно спрацьовував, бо він лестив редакторам, а коли редакторам лестять, вони інколи готові поступитися своїми божевільними забаганками.

— Чому ошуканство?

— Ну, Джеффрі поїхав по лікаря, — відповіла вона. — Тут усе правильно. Це сталося в тридцять восьмій главі «Дитини Мізері». Але, як нам добре відомо, лікар так і не приїхав, оскільки кінь Джеффрі перечепився через загорожу на заставі підлого містера Кранторпа, коли Джеффрі намагався її перестрибнути… сподіваюся, цей паскудник отримає по заслузі в «Поверненні Мізері», Поле, дуже на це сподіваюся. Джеффрі зламав плече та кілька ребер і майже всю ніч пролежав під дощем, поки поруч не проходив підпасок і не знайшов його. Лікар так і не приїхав, розумієш?

— Так, — сказав Пол і раптом усвідомив, що не може відвести очей від Енні.

Він гадав, що вона намагалася сісти в крісло редактора чи навіть посягнула на трон співавтора і вже наготувалася вказувати, що і як писати. Але це було не так. Наприклад, містер Кранторп. Вона сподівалася , що містер Кранторп отримає по заслузі, але не вимагала цього. Енні розглядала розвиток подій у романі як дещо, що існує поза межами її впливу, незважаючи на те, що вона повністю контролювала самого Пола. Але деякі речі були просто неможливими. Творчий підхід чи брак творчого підходу нічого не змінить, і йти цією стежкою було все одно, що видати наказ, у якому заборонялась гравітація, чи грати цеглиною в настільний теніс. Енні дійсно була Вірним читачем, проте не Вірним бовдуром.

Вона би не дозволила йому вбити Мізері… але так само не дозволить повернути її до життя обманом.

Пол знесилено подумав: «Боже правий, але ж я її ВБИВ . Що ж мені з цим робити?»

— Коли я була маленька, — сказала Енні, - то часто ходила на кіносеріали[71]. По одній серії на тиждень. «Маскований Месник», «Флеш Гордон», навіть був один про Френка Бака, чоловіка, який їздив до Африки ловити диких звірів і навіть міг приручати левів і тигрів самим лише поглядом. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, але ти не можеш бути такою старою, Енні. Певно, ти бачила їх по телевізору або тобі розказували старший брат чи сестра.

Біля кутиків її рота, у щільній плоті щік, на мить з’явилися ямочки, а потім зникли.

— Та годі тобі, пустунчику! Хоча в мене дійсно був старший брат, і кожного суботнього вечора ми ходили з ним у кіно. То було в Бейкерсфілді, штат Каліфорнія, де я виросла. І хоча я завжди любила випуски новин, кольорові мультики та, власне, кінофільми, все одно нетерпляче чекала наступного випуску кіносеріалу. Я інколи цілий тиждень розмірковувала над чудними моментами в цих епізодах. Особливо коли нудьгувала на уроках або няньчилася з тими чотирма паскудниками місіс Кренміц, що жили поверхом нижче. Як же я ненавиділа цих маленьких паскудників.

Енні замислилась і замовкла, втупивши очі в куток. Вона знову відключилася. Це сталося вперше за кілька днів, і Пол стривожився, чи не перейшла вона на якийсь нижній виток свого існування. Якщо так, краще тримати язика за зубами.

Нарешті вона виринула з небуття. На її обличчі з’явився вираз легкого здивування, ніби вона не очікувала, що зовнішній світ і досі тут.

— Більше за все я любила серіал про Рокетмена[72]. Скажімо, наприкінці шостого епізоду «Смерть у небі» він знепритомнів, коли літак падав на землю. Або кінець дев’ятого епізоду під назвою «Шалена доля», де його прив’язали до стільця в палаючому будинку. Або він опинявся в машині без гальм, чи в кімнаті з отруйним газом, чи його било електричним струмом.

Енні говорила про ці речі з захватом, який видавався дивним через явну відвертість.

— Це називається «інтрига», — вставив Пол.

Енні насупилася:

— Я знаю, містере Розумако. Господи, інколи здається, що ти мене маєш за повну дурепу!

— Ні, Енні, нічого подібного.