Розділ «ІІ Мізері[70]»

Ві н підвів очі та погля н ув н а свою коха н у Мізері. Во н а стояла, трохи прихилившись до одвірка, і н а її плечі щедрою розкішшю падало кашта н ове волосся, в якому світло відбивалося загадковими тем н о-рудими іскрами. Її обличчя було досі бліде, але н а щоках Є н помітив перші оз н аки рум’я н цю. Її очі були тем н ими та глибокими, і в н их відблискувало світло кухо нн их світиль н иків, н аче мале н ькі дорогоці нн і діама н ти н а чор н ій повсті.

— Коха н а моя! — скрик н ув ві н і ки н увся до н еї, як того д н я в Ліверпулі, коли ві н був упев н е н ий, що її викрали пірати, як і заприсягався Божевіль н ий Джек Вікершем.

Місіс Рамадж раптом згадала про якісь н езакі н че н і справи у віталь н і і лишила їх удвох. Проте вийшла во н а з усмішкою н а обличчі. Місіс Рамадж також і н коли мимоволі замислювалася, н а що би перетворилося їх н є життя, якби Джеффрі та лікар запіз н илися хоч н а годи н у тієї тем н ої грозової н очі два місяці тому або якби н е спрацювало експериме н таль н е перелива нн я крові, коли молодий хазяї н так сміливо віддав влас н у живу кров, щоб во н а текла по вис н аже н их суди н ах Мізері.

— Ох, жі н очко, — сказала во н а собі, поспішаючи коридором до віталь н і, - про такі штуки н е тре’ й думать.

Гар н а н аста н ова, таку саму пораду давав собі Є н . Але во н и обоє розуміли, що гар н і поради легше давати, н іж слідувати їм.

Н а кух н і Є н міц н о обій н яв Мізері, і в солодкому ароматі її теплої шкіри його душа помирала та н ароджувалася з н ову й з н ов.

Ві н торк н увся її грудей та відчув силь н е, розміре н е биття серця.

— Якби ти померла, я би помер із тобою, — прошепотів ві н .

Во н а оповила його шию руками, і доло н я Є н а щіль н о притис н улася до її грудей.

— Тихо, любове моя, — прошепотіла у відповідь Мізері, - н е кажи дур н иць. Я тут… я поруч. А тепер поцілуй ме н е! Якщо я помру, то тільки з бажа нн ям бути з тобою.

Ві н уп’явся губами в її губи та запустив руки у її розкіш н е кашта н ове волосся, і н а мить у світі н е залишилось н ікого, окрім н их двох.

Енні поклала три друковані сторінки на нічний столик. Пол чекав, що вона скаже. Йому було цікаво, проте він не сильно переймався — зісковзнути назад у світ Мізері виявилося напрочуд легко. Її світ був банальним і мелодраматичним, але це не змінювало того факту, що повернення й близько не було таким неприємним, як він очікував. По правді, Пол скоріше відчув затишок, ніби вдягнув пару старих домашніх капців. Тому він був так щиро та відверто спантеличений, що аж рота роззявив, коли Енні сказала:

— Це все неправильно.

— Тобі… тобі не сподобалося?

Він ледве міг у це повірити. Як вона могла любити інші романи Мізері, а цей уривок — ні? Він був настільки Мізері вським, що радше скидався на карикатуру: стара добра місіс Рамадж потайки нюхала тютюн у коморі, Єн та Мізері лапали одне одного, наче парочка збуджених підлітків після п’ятничної шкільної вечірки, а…

Тепер Енні здавалася спантеличеною.

— Не сподобалося ? Звісно, сподобалося. Чудово написано. Коли Єн пригорнув до себе Мізері, я заплакала. Не змогла стриматися, — очі в Енні дійсно були трохи почервонілі, - а те, що ти назвав годувальницю малого Томаса на честь мене… це дуже мило.

Він подумав: «А ще й кмітливо — принаймні, я на те сподіваюся. І до речі, голубонько, спочатку я хотів назвати малюка Шоном, проте ім’я довелося змінити, оскільки цих довбаних пропущених «н» і так виявилося забагато».

— Тоді, боюся, я тебе не розумію.

— Ні, не розумієш. Я не сказала, що уривок мені не подобається , я сказала, що він неправильний . Це ошуканство. Доведеться все змінити.