Розділ «Частина третя Рой Фріман»

Тієї суботи я прибрав задній двір, а в неділю перетнув річку і відвідав колишнього колегу в місті, Джима Фостера, який пережив серцевий напад і якого виписали з лікарні кількома тижнями раніше. Була чудова днина, тому ми пішли на прогулянку, а потім зайшли пообідати до ресторану біля Лафайєт-стрит. Джим розповів мені все про ефективну дієту, якої дотримувався. Я запитав, чи він щось пам’ятає про справу Джозефа Вайдера, і Джим був трохи вражений, бо це ім’я йому нічого не нагадувало.

— Він був тим професором у Принстоні, якого вбили у власному будинку в грудні 1987 року. Ув’язнений смертник у Потосі стверджує, що то він його вбив. Хлопця звати Френк Споел, і на той час йому було лише двадцять два. Я працював із тією справою тоді.

— Мені таки ніколи не подобалося ім’я Френк, — сказав він, дивлячись на італійські ковбаски на моїй тарілці. — Дитиною я читав «Віднесені вітром», і там був герой Френк, у якого смерділо з рота. Не знаю, чому така деталь засіла в мою голову, але я завжди це згадую, коли чую ім’я. Чому ти все ще цікавишся тією історією?

— У тебе коли-небудь була справа, яка тобі повсякчас не давала спокою та яку пам’ятаєш постійно, навіть через роки?

— Рою, у мене було багато справ.

— Так, знаю, але я зрозумів після всіх років, що ця справа все ще непокоїть мене. Тобто в мене відчуття, що там ще щось є, щось важливе, що чекає мене, розумієш? Я не кажу про таку дурню, як закон і порядок, а про справедливість, про відчуття: якщо я провалюся, то це назавжди.

Він подумав кілька хвилин.

— Я знаю, про що ти говориш… Після переходу в поліційний відділок Нью-Йорка в дев’яностих я деякий час працював на наркотиках. Це сталося тоді, коли ми працювали з федералами, борючись з гангстерами Вестіс у районі Пекельної кухні та з хлопцями Готті. Не було часу нудьгувати. Колишня коханка ірландського боса, молода леді Міра, сказала, що готова злити інформацію, коли ми надамо їй захист. Я домовився зустрітися з нею в барі «Повний місяць» на заході 43-ї вулиці. Я пішов із колегою, Кеном Фінлі, якого вбили через рік у перестрілці з якимись хлопцями із Нікарагуа в Нью-Джерсі. Отже, та панянка прийшла, ми замовили напої, і я розповів їй, що містить програма захисту свідків, якщо виявить готовність працювати з нами. Жінка відійшла до туалету, я залишився чекати. Моя команда і я сиділи хвилин десять, а потім ми зрозуміли: щось пішло не так. Я попросив офіціантку піти в жіночий туалет і пошукати, але там нікого не було. Нарешті я сказав менеджеру, і ми здійснили обшук. Нічого, чоловіче. Там не передбачалося вікон, і єдиний шлях назовні пролягав через унітаз або крізь вентиляційний отвір, який не був достатньо великим навіть для малюка. Ми не могли зрозуміти, що відбувалося: наш стіл стояв біля туалетів, і якби вона виходила, ми б її побачили. До того ж бар був майже порожній, і більше ніхто не заходив і не виходив із туалету в той час.

— Оце історія… Ти колись дізнався, що трапилося?

Він похитав головою.

— Мабуть, я навіть не хочу згадувати. Це змушує моє волосся ставати дибки навіть тепер. Це було так, наче вона розчинилася в повітрі, за кілька футів від мене, а я нічого не зробив. Її ніколи не знайшли ні живою, ні мертвою. Роками я ламав голову, намагаючись зрозуміти, як це могло трапитися. Мабуть, кожен коп має таку проблему, яку неможливо забути, Рою. Імовірно, тобі не варто думати надто багато про твою.

Провівши Джима додому, я пішов на стоянку, де залишив машину. Проходячи повз книгарню «Мак-Неллі Джексон Букс», я побачив невеликий плакат, на якому було написано: «Доктор Лора Вестлейк даватиме лекцію в середу після обіду», тобто через три дні. Я б не наважився наблизитися до неї у приватній обстановці, отож подумав, що, мабуть, міг би перемовитися з нею кількома словами після підписування книжок. Факт, що я натрапив на плакат, був наче знак для мене, і я вирішив скористатися шансом.

На плакаті не було фото, тому того вечора я намагався знайти його в Інтернеті. Я заледве пам’ятав її — висока, струнка, самовпевнена молода леді, яка під час допиту тоді відповідала спокійно на всі мої запитання — але я не міг пригадати її обличчя. Я відшукав декілька нещодавніх фото і декілька хвилин вивчав їх, помітивши її високий лоб, холодний погляд і суворий рот. Можна сказати, що Лора Бейнз не була красивою, але я міг зрозуміти, чому Річард Флінн так шалено закохався в неї.

Три місяці до цього, на прохання Джона Келлера, я навідувався до архівів поліційного відділка Вест Віндзор і зробив декілька копій документів зі справи Вайдера. Тепер я ходив у поліційний відділок Принстона і попросив справу Сіммонза, коли Дерека звинуватили в убивстві своєї дружини. Річард Флінн мимохідь згадував про справу в своєму рукописі, кажучи, що він чув подробиці від Лори Бейнз. У тому, щоби поглянути на файл, проблем не було. Убивство сталося 1982 року, через кілька років після того, як я перейшов у відділок Вест Віндзор.

Я поговорив по телефону з начальником поліції Брокато, якого знав давним-давно, коли ми ще працювали разом, і він дозволив мені передивитися архіви, не ставлячи надто багато запитань. Хлопець у приймальні дав мені значок відвідувача, отож я спустився у підвал, де зберігалися архіви, поряд із кімнатою доказів.

Щодо розташування архівів, нічого не змінилося відтоді, як я там працював. Старший офіцер Вел Мінскі, якого я теж знав, дав мені стару картонну коробку і привів мене в імпровізований офіс, де були стіл із лампою, зношений старий «Ксерокс», два стільці та кілька порожніх поличок. Він порадив не поспішати й переглянути папери, які я просив, і залишив мене з ними, зазначивши, що курити заборонено.

Протягом наступної години я переконався, що звіт Флінна, хоч і короткий, але точний.

Дерек Сіммонз не зізнався в убивстві, а рішення судді про невинність пов’язувалося з неосудністю, яка була визнана після здійсненого професором Джозефом Вайдером огляду. Після арешту Сіммонза тримали в державній в’язниці Нью-Джерсі й направили у психіатричну лікарню Трентон, у якій трапився випадок, що спричинив його амнезію.

Через рік він став фізично здоровим і його перевели у психіатричну лікарню Марлборо, звідки випустили через два роки. Саме Джозеф Вайдер написав експертні оцінки, які привели до того, що суддя вирішив перевести Сіммонза у Марлборо, а пізніше звільнити його. Після документа про звільнення під нагляд у файлі був ще один документ — 1994 року, наказ судді на основі експертної оцінки зняти нагляд.

Я занотував імена інших двох експертів, які разом із Вайдером підписали звіт, що врятував Сіммонза від в’язниці 1983 року. Одну з них звали Ліндсі Ґрафф, іншого — Джон Т. Кулі.