Розділ «Частина друга Джон Келлер»

— Чи допитувала вас поліція після вбивства? Я не зустрічав у пресі ваше ім’я — всюди тільки Флінн.

— Так, один раз мене допитували. Гадаю, я сказала їм, що провела весь вечір із моїм другом. — Вона подивилася на годинник, що прикрашав ліве зап’ястя. — На жаль, мушу йти. Було приємно поспілкуватися з вами. Можливо, ми поговоримо ще раз, коли я прочитаю рукопис та освіжу свою пам’ять.

— Чому ви змінили своє прізвище? Ви вийшли заміж? — запитав я, коли ми встали з-за столу.

— Ні, ніколи не було часу на щось подібне. Чесно кажучи, я змінила своє ім’я, щоб триматися подалі від Річарда Флінна та всіх цих споминів. Я піклувалася про професора Вайдера і була спустошена, дізнавшись, що з ним сталося. Флінн ніколи не проявляв жорстокості, просто був таким собі шкідником, але мені остогидло його переслідування. 1992 року, перш ніж вирушити до Європи, я стала Лорою Вестлейк. Насправді це дівоче прізвище моєї матері.

Я подякував їй, а потім вона взяла копію рукопису, і ми вийшли з їдальні, у якій саме збиралися люди.

Ми попрямували до ліфта, зайшли всередину та почали підніматися на дев’ятий поверх. Я запитав її:

— Співмешканка Флінна, Данна Олсен, сказала мені, що якогось вечора вона застала його, коли він розмовляв із вами телефоном. Вона зателефонувала вам, і ви зустрічалися з нею. Можна запитати, про що ви говорили з ним телефоном? Він знову розшукав вас?

— Від Річарда не було звісток понад двадцять років, і от минулої осені він раптом опинився біля дверей моєї квартири. Я не з тих, кого легко роздратувати, але й справді була приголомшена, особливо коли він почав белькотати всілякі дурниці, і стало зрозуміло, що він дуже збуджений. Це навіть змусило мене замислитися про те, що він, можливо, психічно хворий. Він погрожував мені якимись викриттями, природа яких була не дуже зрозуміла, але, здавалося, це мало якийсь стосунок до професора Вайдера. Чесно кажучи, мені майже вдалося забути, що колись я знала молодого чоловіка на ім’я Річард Флінн. Зрештою, я попросила його піти. Після цього він двічі чи тричі дзвонив мені, але я відмовилася зустрітися з ним, а потім припинила відповідати на телефонні дзвінки. Я не знала, що Річард тяжко хворий, — він про це не згадував. Потім я дізналася про його смерть. Можливо, коли Річард прийшов у мою квартиру, він був знервований через свою хворобу і нездатний міркувати. У разі раку легень часто виникають ускладнення, з метастазами в головному мозку. Не знаю, чи саме так сталося в Річардовому випадку, але скидається на це.

Ми вийшли на вулицю, і я запитав її:

— Річард ще стверджував у своєму рукописові: професор Вайдер проводив секретні дослідження. Чи є у вас якісь здогади, про що йдеться?

— Якщо вони секретні, то це означає: ми не мали б нічого знати про це, правда? Чим більше ви говорите мені про цей рукопис, тим більше я переконана: ця робота — вигадка. Багато відділень кожного великого університету проводять науково-дослідні проекти, деякі з них для федеральних агентств, інші — для приватних компаній. Такі проекти переважно конфіденційні, тому що люди, які платять за них, хочуть пожинати плоди своїх інвестицій, правда? Гадаю, професор Вайдер працював над чимось подібним. Я просто допомагала йому з книжкою, яку він писав у той час, і не була в курсі, що ще він міг робити. До побачення, містере Келлер, я й справді мушу йти. Приємного дня.

Я вкотре подякував їй за зустріч зі мною і спустився ліфтом на перший поверх.

Поки йшов до стоянки, мене непокоїли питання — скільки з того, що вона сказала, правда, а скільки брехня, і чи насправді Флінн нафантазував про їхні ймовірні стосунки. Складалося враження: за її відносною спокійністю ховався страх того, що саме Флінн зміг розкрити її минуле. Швидше це було відчуття, ніж мова тіла або вираз обличчя: як віддалений запах, що вона не могла приховати навіть під парфумами.

Її відповіді вирізнялися точністю — можливо, занадто великою точністю, — навіть якби вона повторювала кілька разів, вона б не змогла запам’ятати всі деталі. І як вона могла майже забути, навіть після стількох років, хлопця, з яким вона ділила квартиру, який переслідував її декілька місяців і якого звинувачували у вбивстві її наставника і друга?

П’ять

Гаррі Міллер зателефонував кількома годинами пізніше, одразу після моєї зустрічі з одним з моїх старих джерел, відставним детективом, який пообіцяв мені спробувати зв’язатися з кимось із відділка поліції Вест Віндзор у Нью-Джерсі. Я запросив його на обід в «Орсо» на заході 46-ї вулиці й саме повертався до своєї машини, яку припаркував за два квартали звідти. Дощило, небо було кольору капусняку. Я відповів на дзвінок, і Гаррі повідомив про новини. Я сховався під навісом якоїсь забігайлівки й запитав його, що там доброго.

— Бінґо, — сказав він мені. — Сара Гарпер закінчила навчання у вісімдесят дев’ятому, і їй не дуже пощастило. Після коледжу вона отримала роботу в школі для дітей із особливими потребами в Квінзі й провадила звичайне життя протягом десяти років. Тоді в неї виникла жахлива ідея побратися з джазовим співаком Джеррі Лаундесом, який перетворив її життя на пекло. Вона підсіла на наркотики і врешті загриміла на рік у в’язницю. 2008 року вона розлучилася і тепер живе в Бронксі на Касл-Гілл. Здається, вона готова пригадати старі часи.

— Шикарно. Кинеш мені повідомлення з її адресою та номером телефону? Що ти дізнався про Сіммонза?

— Дерек Сіммонз досі живе в Нью-Джерсі, з якоюсь леді, Леонорою Філліс. Насправді я говорив із нею, бо того типа не було вдома. У певному сенсі то вона дбає про нього; вони живуть переважно на соціальні виплати. Я пояснив, що ти репортер, який хоче поговорити з чоловіком про справу професора Вайдера. Вона не знає, що там таке, але чекає від тебе дзвінка. Не забудь прихопити з собою трохи готівки. Ще щось?

— У тебе є якісь джерела в Принстоні?