Розділ «Майстер і Маргарита»

Кіт, що платив кондукторці, надзвичайно розвеселив гостя, і він захлинався тихим сміхом, дивлячись, як зворушений успіхом своєї розповіді Іван тихо скакав навкарачки, зображуючи кота з гривеником біля вусів.

— Отак, — розповівши про випадок у Грибоєдові, засмутившись та затуманившись, Іван закінчив: — я й опинився тут.

Гість чуло поклав руку на плече бідного поета й сказав так:

— Бідаха поет! Та ви самі, голубе, в усьому винуваті. Не можна було триматися з ним так задирливо й навіть зухвало. От ви й поплатилися. І треба ще подякувати, що це все обійшлося вам стосунково дешево.

— Та хто ж він, врешті, такий? — у збудженні стрясаючи кулаками, спитав Іван.

Гість придивився до Івана й відповів запитанням:

— А ви не западете в неспокій? Ми усі тут люди ненадійні… Виклику лікаря, заштриків та іншої шамотні не буде?

— Ні, ні! — вигукнув Іван, — скажіть, хто він такий?

— Ну добре, — відповів гість, і вагомо, карбуючи кожне слово, сказав: — Учора на Патріярших ставах ви зустрілися з сатаною.

Іван не запав у неспокій, як обіцяв, але був усе ж вкрай ошелешений.

— Не може цього бути! Його не існує.

— Та згляньтеся! Вже кому-кому, але не вам таке казати. Ви були, мабуть, чи не найпершим, хто від нього потерпів. Сидите, самі розумієте, в психіятричній лікарні, а все торочите про те, що його немає. Це, далебі, дивно!

Збитий з пантелику, Іван замовк.

— Тільки-но ви почали його описувати, — вів далі гість, — я вже став здогадуватись, з ким ви учора мали приємність розмовляти. І, бігме, я дивуюся на Берліоза! Ну ви, звісно ж, людина незаймана, — тут гість знову вибачився, — але той, скільки я про нього чув, усе ж таки хоч дещо читав! Перші ж орації цього професора розвіяли всілякі мої сумніви. Його не можна не впізнати, мій друже! А втім, ви… ви мене знову ж вибачте, адже я не помиляюся, ви людина темна?

— Безперечно, — погодився невпізнанний Іван.

— Так от… адже навіть обличчя, яке ви описували… різні очі, брови! Пробачте, то ви, либонь, навіть опери «Фауст» не чули?[190]

Іван чомусь страшенно зніяковів і, спалахнувши обличчям, щось став белькотіти про якусь поїздку до санаторії до Ялти…

— Ну от, ну от… воно й недивно! А Берліоз, повторюю, мене вражає. Він людина не тільки очитана, але й дуже хитра. Хоча на захист його мушу сказати, що, безсумнівно, Волянд може запорошити очі й людині набагато хитрішій.

— Як?! — своєю чергою крикнув Іван.

— Тихо!