Розділ «Майстер і Маргарита»

Ніхто не знав про наш зв’язок, за це вам ручаюся, хоча так ніколи не буває. Не знав її чоловік, не знали знайомі. У старенькому будиночку, де мені належав цей підвал, знали, звісно ж, бачили, що приходить до мене якась жінка, та імени її не знали.

— А хто вона така? — спитав Іван, вкрай зацікавлений любовною історією.

Гість зробив жест, який означав, що він ніколи й нікому цього не скаже, і вів далі свою розповідь.

Іванові стало відомо, що майстер і незнайомка покохали одне одного так міцно, що стали притьмом нерозлучними. Іван уявляв собі ясно вже й дві кімнати в підвалі будиночка, в яких були завжди сутінки через бузок та паркан. Червоні потерті меблі, бюро, на ньому годинник, котрий дзвонив що пів години, і книги, книги від помальованої підлоги до закоптілої стелі, і грубу.

Іван дізнався, що гість його і таємна дружина вже в перші дні свого зв’язку дійшли висновку, що звела їх на розі Тверської й провулка сама доля й що створені вони одне для одного навік.

Іван довідався з розповіди гостя, як перебували свій день коханці. Вона приходила й перш за все надівала фартуха, і у вузькому передпокої, де була та сама мушля, якою пишався чомусь бідний хворий, на дерев’яному столі запалювала гасницю[198], і готувала сніданок, і налаштовувала його в першій кімнаті на овальному столі. Коли йшли травневі грози й повз підсліпуваті вікна шумливо котилася до підворіття вода, грозячи залити останній притулок, закохані розпалювали грубу й пекли у ній картоплю. Від картоплі бурхала пара, чорне картопляне лушпиння мазало руки. У підвальчику було чути сміх, дерева в саду скидали з себе після дощу обламані гілочки, білі кетяги.

Коли відгуркотіли грози й прийшло задушливе літо, у вазі з’явились довгождані та любі обом троянди. Той, хто називав себе майстром, працював гарячково над своїм романом, і цей роман поглинув і незнайомку.

— Бігме, часами я починав ревнувати її до нього, — шепотів прибулий з місячного балькона нічний гість Іванові.

Запустивши у волосся тонкі, з вигостреними нігтями пальці, вона без упину перечитувала написане, а перечитавши, шила оцю шапочку. Часом вона сиділа навпочіпки біля нижніх полиць або стояла на стільці біля верхніх і ганчіркою отирала сотні запорошених спинок. Вона пророкувала славу, вона підганяла його й саме тут і стала називати його майстром. Вона нетерпляче дожидалася обіцяних вже останніх слів про п’ятого прокуратора Юдеї, співучо й гучно повторювала окремі фрази, які їй сподобалися, і казала, що в цьому романові — її життя.

Він був дописаний в серпні місяці, був відданий якійсь безвісній друкарці, й та передрукувала його в п’яти примірниках. І нарешті настав час, коли довелося полишити таємний притулок і вийти в життя.

— І я вийшов у життя, тримаючи його в руках, і тоді моє життя скінчилося, — прошепотів майстер і похилив голову, й довго хиталася печальна чорна шапочка з жовтою літерою «М». Він повів далі свою розповідь, але вона стала дещо безладною. Можна було збагнути тільки одне, що тоді з гостем Івана скоїлася якась катастрофа.

— Я вперше потрапив до світу літератури, але тепер, коли усе вже скінчилося й загибель моя стала фактом, згадую про нього з жахом! — урочисто прошепотів майстер і підніс руку. — Так, він надзвичайно вразив мене, ах, як вразив!

— Хто? — ледь чутно шепнув Іван, побоюючись перебивати схвильованого оповідача.

— Та редактор, я ж кажу, редактор. Так, отож він прочитав. Він дивився на мене так, немов щока мені була набрякла флюсом, якось скоса дивився в куток, і навіть сором’язливо хихикнув. Він без потреби м’яв манускрипт[199] і крехтів. Питання, які він мені ставив, здалися мені божевільними. Не кажучи нічого по суті роману, він запитував мене про те, хто я такий та звідки узявся, чи віддавна пишу й чому про мене нічого не було чути раніше, і навіть поставив, на мій погляд, вже зовсім ідіотичне запитання: хто це мене напучив писати роман на таку дивну тему?

Нарешті він мені набрид, і я запитав його руба, чи буде він друкувати мій роман, чи не буде.

Тут він заметушився, став щось мимрити й заявив, що особисто розв’язати цього питання він не може, що з моїм твором мають познайомитися інші члени редакційної колегії, а саме Латунський та Ариман і літерат Мстислав Лаврович[200]. Він просив мене прийти за два тижні.

Я прийшов за два тижні й був прийнятий якоюсь дівицею зі скошеними до носу від постійної брехні очима.

— Це Лапшонникова, секретар редакції, — посміхнувшись, сказав Іван, який добре знав той світ, що його так гнівно описував його гість.

— Може, — відрізав той, — так от, від неї я одержав свого романа, вже порядно заяложеного та почовганого. Силкуючись не потрапляти своїми очима в мої, Лапшонникова повідомила мене, що редакція забезпечена матеріялами на два роки наперед, і тому питання про надрукування мого роману, як вона висловилась, «відпадає».

— Що я пам’ятаю по тому? — бурмотів майстер, потираючи скроню. — Так, осипані червоні пелюстки на титульному аркуші та ще очі моєї подруги. Так, ці очі я пам’ятаю.