Розділ «Майстер і Маргарита»

— Як це ви сюди потрапили? — підкоряючись сухому, що погрожував, пальцю, пошепки спитав Іван. — Воно ж бальконні ґрати на замках?

— Авжеж, ґрати на замках, — потвердив гість, — але Парасковія Федорівна — премила та на жаль забудькувата людина. Я поцупив в неї місяць тому в’язку ключів і, таким чином, дістав змогу виходити на спільний балькон, а він кружґанком обігає увесь поверх, і, таким чином, зрідка навідати сусіда.

— Як ви можете виходити на балькон, то можете й втекти. Чи високо? — поспитався Іван.

— Ні, — твердо відповів гість, — я не можу втекти звідси не тому, що високо, а тому що мені втікати ніде. — І після павзи додав. — Отже, сидимо?

— Сидимо, — відповів Іван, вдивляючись у чорні й дуже неспокійні очі прибульця.

— Так… — тут гість раптом стривожився, — але ви, сподіваюся, не шалений? Бо я, знаєте, не зношу галасу, колотнечі, насильства й усяких речей такого роду. А надто ненависний мені людський крик, байдуже, чи то крик страждання, люті чи будь-який інший крик. Заспокойте мене, скажіть, ви не шалений?

— Учора в ресторані я одному типові по морді зацідив, — мужньо зізнався оновлений поет.

— Підстава? — суворо запитав гість.

— Та, сказати правду, без підстави, — знітившись, відповів Іван.

— Неподобство, — осудив гість Івана й додав: — А крім того, що це ви так кажете: по морді зацідив? Воно ж невідомо, що саме має людина, морду чи обличчя. І, напевно, усе ж таки обличчя. Тож знаєте, кулаками… Ні, це вже ви полиште, і назавжди.

Висповідавши отак Івана, гість запитав:

— Професія?

— Поет, — чомусь неохоче зізнався Іван.

Прибулець засмутився.

— Ох, як мені не щастить! — вигукнув він, та відразу отямився, вибачився й запитав: — А як вас на прізвище?

— Бездомний.

— Ех; ех… — сказав гість наморщившись.

— А вам, що ж, мої вірші не подобаються? — зацікавлено спитав Іван.

— Страшенно не подобаються.

— А ви яких читали?