Розділ «Майстер і Маргарита»

— Жодних я ваших віршів не читав! — нервово вигукнув відвідувач.

— А як же ж кажете?

— Ну, що ж тут такого, — відповів гість, — неначе я інших не читав? А втім… хіба що диво? Гаразд, ладен повірити на слово. Добрі ваші вірші, скажіть самі?

— Жахливі! — раптом сміливо й щиро промовив Іван.

— Не пишіть більше! — попросив прибулець благально.

— Обіцяю й клянуся! — врочисто промовив Іван.

Обітницю скріпили рукостисканням, коли з коридору донеслися м’які кроки й голоси.

— Цсс, — шепнув гість і, вискочивши на балькон, зачинив за собою ґрати.

Зазирнула Парасковія Федорівна, спитала, як Іван почувається і чи хоче він спати в темноті чи зі світлом. Іван попросив світло залишити, і Парасковія Федорівна пішла, побажавши хворому доброї ночі. І коли усе вляглося, знову повернувся гість.

Він пошепки повідомив Івана, що до 119-ї кімнати привезли новенького, якогось череваня з багряною фізіономією, який без упину бурмоче щось про якусь валюту у вентиляції та божиться, що в них на Садовій оселилася нечиста сила.

— Пушкіна лає на всі заставки і все кричить: «Куролєсов, біс, біс!» — казав гість, тривожно сіпаючись. Вгамувавшись, він сів, сказав: — А втім, подай йому Боже, — і повернувся до бесіди з Іваном: — То через що ж це ви потрапили сюди?

— Через Понтія Пилата, — похмуро глянувши в підлогу, відповів Іван.

— Як?! — забувши обачність, вигукнув гість і сам собі затулив рота рукою. — Разючий збіг! Благаю, благаю, розкажіть!

Чомусь почуваючи довіру до невідомого, Іван, попервах затинаючись і ніяковіючи, а згодом осмілівши, заходився розповідати про вчорашню історію на Патріярших ставах. Так, вдячного слухача одержав Іван Миколайович в особі таємничого викрадача ключів! Гість не пошивав Івана в божевільні, виявив найжвавішу цікавість до того, що чув, і в міру розвитку цього оповідання, нарешті, захопився ним. Він раз-у-раз перепиняв Івана вигуками:

— Ну, ну! Далі, далі, благаю вас. Та тільки, заради усього святого, не проминайте нічого!

Іван нічого й не проминав, йому самому було так легше розповідати, і звільна дістався того моменту, як Понтій Пилат у білій мантії з кривавим підбоєм вийшов на балькон.

Тоді гість молитовно зложив руки й прошепотів:

— О, як я вгадав! Як я усе вгадав!

Опис жахливої смерти Берліоза слухач супроводив загадковим зауваженням, причому очі йому спалахнули люттю:

— Одного мені шкода, що на місці цього Берліоза не було критика Латунського або літерата Мстислава Лавровича. — І шалено, але беззвучно скрикнув: — Далі!