Розділ «Майстер і Маргарита»

Іван з розмаху ляснув себе долонею по лобі й засипів:

— Розумію, розумію. В нього літера «В» була на візитівці. Овва, оце так штука! — Він помовчав трохи в замішанні, вдивляючись у місяця, що плив за ґратами, й промовив: — То він, виходить, справді міг бути в Понтія Пилата? Адже він тоді вже народився? А мене божевільним називають! — додав Іван, обурено вказуючи на двері.

Гірка зморщина позначилася біля вуст гостя.

— Дивімося правді у вічі, — і гість повернув своє обличчя в бік нічного світила, що бігло крізь хмару. — І ви, і я — божевільні, чого ж відпиратися! Бачите, він вас приголомшив — і ви звихнулися, оскільки в вас, очевидно, сприятливий до цього ґрунт. Та те, що ви розповідаєте, безперечно було в дійсності. Та воно таке вже незвичайне, що навіть Стравинський, геніяльний психіятр, вам, ще б пак, не повірив. Він дивився вас? (Іван кивнув.) Ваш співрозмовник був і в Пилата, і на сніданку в Канта, а тепер оце він навістив Москву.

— Та він тут чорт зна чого накоїть! Як-небудь його треба вловити? — не зовсім певно, та усе ж підвів голову в новому Івані колишній, ще не остаточно добитий Іван.

— Ви вже спробували, та й годі вам, — іронічно озвався гість, — іншим теж не раджу. А що накоїть, то це вже будьте певні. Ах, ах! Як же мені досадно, що зустрілися з ним ви, а не я! Хай все воно й перегоріло, і жар вже затягся золою, та все ж, клянуся, за цю зустріч я віддав би в’язку ключів Парасковії Федорівни, бо мені більше нічого віддавати. Я злидар!

— А нащо він вам знадобився?

Гість довго журився й сіпався, та нарешті промовив:

— Бачте, яка дивна історія, я сиджу тут через того, що й ви, а саме через Понтія Пилата. — Тут гість полохливо озирнувся й сказав: — Річ у тім, що рік тому я написав про Пилата роман.

— Ви — письменник? — зацікавлено спитав поет.

Гість посутенів на виду й пригрозив Іванові кулаком, тоді сказав:

— Я — майстер, — він посуворішав і дістав з кишені халата геть заяложену чорну шапочку з вигаптуваною на ній жовтим шовком літерою «М». Він надів цю шапочку і показався Іванові і в профіль і в фас, щоб довести, що він майстер[191]. — Вона власними руками пошила її мені, — потаємно додав він.

— А як вас на прізвище?

— Я не маю більше прізвища, — з похмурою зневагою відповів дивний гість, — я зрікся його, як взагалі усього в житті. Забудьмо про нього.

— То ви ж хоч про роман скажіть, — делікатно попрохав Іван.

— Будь ласка. Історія моя справді не зовсім звичайна, — повів гість.

…Історик за освітою, він ще два роки тому працював ув одному з московських музеїв, а до того ще приробляв перекладами.

— З якої мови? — з цікавістю спитав Іван.

— Я знаю п’ять мов, окрім рідної, — відповів гість, — англійську, французьку, німецьку, латинську та грецьку. Ну, трішечки ще читаю італійською.

— Чи ти ба! — заздрісно прошепотів Іван.