Розділ «Майстер і Маргарита»

Затанцював Глухарьов з поетесою Тамарою Півмісяць, затанцював Квант, затанцював Жуколов-романіст з якоюсь кіноактрисою в жовтій сукні. Танцювали: Драгунський, Чердакчі, маленький Денискин з велетенською Штурман Жоржем, танцювала красуня-архітект Семєйкіна-Ґалл, міцно схоплена невідомим у білих рогожних штанях[124]. Танцювали свої й запрошені гості, московські та приїжджі, письменник Йоганн з Кронштадта, якийсь Вітя Куфтик з Ростова, здається, режисер, із фіялковим лишаєм на всю щоку, танцювали найвидатніші представники поетичного підвідділу МАССОЛІТу, тобто Павіянов, Богохульський, Сладкий, Шпичкін і Адельфіна Буздяк, танцювали не знати якого фаху молодики зі стрижкою боксом, з підбитими ватою плечима, танцював один вельми літній з бородою, в якій засіла пір’їнка зеленої цибулі, танцювала з ним літня, доморювана недокрів’ям дівчина в жовтогарячому шовковому пом’ятому платтячку.

Об’юшені потом офіціянти несли над головами спітнілі кухлі з пивом, хрипко й з ненавистю горлаючи: «Звиняюсь, громадянине!» Десь у рупорі голос командував: «Карський раз! Зубрик два! Фляки господарські!!»[125] Тонкий голос вже не співав, а завивав: «Алилуя!» Ляскіт золотих тарілок у джазі часом перекривав гуркотіння посуду, що його посудниці похилою площиною спускали до кухні. Одне слово, пекло.

Й було опівночі видіння у пеклі. Вийшов на веранду чорноокий красень із кинджальною бородою, у фраку й величним поглядом окинув свої володіння. Казали, казали містики, що був час, коли красень не носив фрака, а був оперезаний широким шкуратяним пасом, з-за якого стриміли руків’я пістолів, а його волосся барви кручого крила було пов’язане червоним шовком, і плив у Караїмському морі під його кермою бриґ під чорним гробовим прапором з адамовою головою[126].

Та ні, ні! Брешуть спокусники-містики, жодних Караїбських морів немає на світі, не пливуть по них відчайдушні флібустьєри, і не гониться за ними корвет[127], не стелеться над хвилею гарматний дим. Немає нічого, і нічого не було! Ось миршава липа є, є чавунна огорожа й за нею бульвар… І тане лід у вазочці, і видно за сусіднім столом набіглі кров’ю чиїсь бичачі очі, і страшно, страшно… О боги, боги мої, отрути мені, отрути!..

І раптом за столиком пурхнуло слово: «Берліоз!!» Знагла джаз розвалився й затих, як ніби хтось бацнув по ньому кулаком. «Що, що, що, що?!!» — «Берліоз!!!». І ну схоплюватись, ну скрикувати…

Так, зметнулася хвиля горя на страшну звістку про Михайла Олександровича. Хтось метушився, кричав, що треба ось зараз, не сходячи з місця, скласти якусь колективну телеграму й негайно надіслати її.

Але яку телеграму, спитаємо ми, і куди? І нащо її посилати. І справді, куди? І на що потрібна хай буде яка телеграма тому, чию сплющену потилицю стискають тепер ґумові руки прозектора, чию шию зараз коле кривими голками професор? Загинув він, і не потрібна йому ніяка телеграма. От і по всьому, не будемо більше обтяжувати телеграф.

Так, загинув, загинув… Та ми ж бо ще живі!

Так, зметнулася хвиля горя, та постояла, постояла й стала спадати, і дехто вже повернувся до свого столика та й — спершу крадькома, а далі й відкрито — випив чарочку й закусив. Справді бо, не гинути ж курячим котлетам де-воляй?[128] Чим зарятуємо Михайла Олександровича? Тим що голодними зостанемось? Та ми ж бо ще живі!

Натурально, рояля замкнули на ключа, джаз розійшовся, декілька журналістів поїхали до своїх редакцій писати некрологи. Стало відомо, що приїхав з морґу Желдибін. Він помістився в кабінеті покійного нагорі, і зразу ж прокотилася чутка, що він і заступатиме Берліоза. Желдибін скликав до себе з ресторану усіх дванадцятеро членів правління, і на терміновому засіданні, що розпочалося в кабінеті Берліоза, приступили до обговорення невідкладних питань щодо оздоблення колонної грибоєдівської залі, про перевезення тіла з морґу до цієї залі, про відкриття доступу до неї та про інше, пов’язане з жалобною подією[129].

А ресторан став жити далі своїм звичним нічним життям і жив би ним аж до закриття, тобто до четвертої ранку, якби не вкоїлося дещо вже вщент дивовижне, що вразило ресторанних гостей куди більше, ніж звістка про загибель Берліоза.

Першими збентежились лихачі[130], що чергували біля воріт грибоєдівського дому. Чути було, як один із них, підвівшись на козлах, прокричав:

— Тю! Ви лиш гляньте!

Услід за тим, казна-звідки, біля чавунної огорожі спалахнув вогничок і став наближатися до веранди. Ті, хто сидів за столиками, стали підводитися й вглядатися й розчовпали, що разом із вогничком простує до ресторану білий привид. Коли він наблизився до самого трельяжу[131], усі немов закостеніли за столиками з шматками стерлядки на виделках і вибалушивши очі. Швайцар, який вийшов у цей момент із дверей ресторанної роздягальні надвір, щоб покурити, затоптав цигарку й рушив був до привиду з виразною метою перепинити йому доступ до ресторану, та чомусь не зробив цього і зупинився, недоумкувато всміхаючись.

І привид, пройшовши крізь отвір трельяжу, безперешкодно ступив на веранду. Тут усі побачили, що це — ніякий не привид, а Іван Миколайович Бездомний — славнозвісний поет.

Він був босоніж, у роздертій білястій толстовці, до якої на грудях англійською шпилькою була приколена паперова іконка зі стертим зображенням якогось святого, і в смугастих білих кальсонах. У руці Іван Миколайович ніс засвічену вінчальну свічку. Права щока Івана Миколайовича була щойно обдерта. Важко навіть виміряти глибину мовчанки, що запанувала на веранді. Було видно, як в одного з офіціянтів пиво ллється з похиленого на бік кухля на підлогу.

Поет підніс свічку над головою й гучно сказав:

— Здорові були, другове! — тоді зазирнув під найближчий столик і вигукнув тоскно: — Ні, його тут немає!

Почулися два голоси. Бас сказав безжалісно:

— Готове діло. Біла гарячка.