Розділ «Майстер і Маргарита»

— Третій рік вношу грошики, щоб хвору на базедову хворобу дружину відправити до цього раю, та щось нічого в хвилях не видать, — уїдливо й скрушно сказав новеліст Єроним Поприхін.

— То вже як кому пощастить, — прогугнів з підвіконня критик Абабков.

Радість спалахнула в маленьких оченятках Штурман Жоржа, і вона сказала, пом’якшуючи своє контральто:

— Не треба, товариші, заздрити. Дач усього двадцять дві, і будується ще тільки сім, а нас у МАССОЛІТі три тисячі[122].

— Три тисячі сто одинадцять чоловік, — докинув хтось із кутка.

— Ну от бачите, — вела далі Штурман, — що ж поробиш? Природно, що дачі одержали найбільш талановиті з нас…

— Генерали! — навпростець увігнався до чвари Глухарьов-сценарист.

Бескудников, штучно позіхнувши, вийшов з кімнати.

— Сам у п’яти кімнатах в Перелигіні, — услід йому сказав Глухарьов.

— Лаврович сам у шести, — вигукнув Денискин, — і їдальня дубом обшита!

— Е, зараз не в тому річ, — прогугнів Абабков, — а в тому, що половина на дванадцяту.

Зчинився галас, назрівало щось ніби як бунт. Стали дзвонити до ненависного Перелигіна, потрапили не на ту дачу, до Лавровича, дізналися, що Лаврович пішов до річки, і вкінець цим засмутилися. Навмання задзвонили до комісії красного письменства на додатковий № 930 і, звісно, нікого там не знайшли.

— Він міг би задзвонити! — кричали Денискин, Глухарьов і Квант.

Ах, кричали вони даремно: не міг Михайло Олександрович задзвонити нікуди. Далеко, далеко від Грибоєдова, у величезній залі, освітленій тисячосвічними лямпами, на трьох цинкових столах лежало те, що ще недавно було Михайлом Олександровичем.

На першому — оголене, в зашерхлій крові, тіло з перебитою рукою та розтрощеною грудною кліткою, на другому— голова з вибитими передніми зубами, з помутнілими розплющеними очима, які не полошило пронизливе різке світло, а на третьому купа зашкарублого лахміття.

Біля стятого стояли: професор судової медицини, патологоанатом та його прозектор, представники слідства й викликаний телефоном від недужої дружини заступник Михайла Олександровича Берліоза в МАССОЛІТі — літерат Желдибін.

Машина заїхала по Желдибіна і, перш за все, разом із слідством, відвезла його (близько півночі це було) на квартиру вбитого, де було проведено опечатування його паперів, а по тому вже всі поїхали до морґу.

І от тепер, ставши коло останків небіжчика, вони радилися, як краще зробити: чи пришити відтяту голову до шиї, чи виставити тіло в грибоєдівській залі, просто прикривши загиблого наглухо до підборіддя чорним покрівцем?

Так, Михайло Олександрович ніде не міг задзвонити, і геть даремно обурювалися й галасували Денискін, Глухарьов і Квант з Бескудниковим. Акурат опівночі усі дванадцятеро літератів залишили горішній поверх і зійшли додолу до ресторану. Тут знову подумки недобрим словом пом’янули Михайла Олександровича: усі столики на веранді, природно, виявились вже позайманими, і довелось залишатися вечеряти у цих красивих, але душних залях.

І саме опівночі в першій з них щось гупнуло, задзеленчало, посипалось, заскакало. І тієї ж миті тоненький чоловічий голос відчайдушно заверещав під музику: «Алилуя!!» Це вдарив знаменитий грибоєдівський джаз[123]. Вкриті випотом обличчя аж ніби засвітились, здалося, що ожили на стелі намальовані коні, в лямпах немов додали світла, і раптом, ніби з цепу зірвавшись, затанцювали обидві залі, а за ними затанцювала й веранда.