Розділ «Майстер і Маргарита»

За найкоротший час можна було побачити Івана Миколайовича на гранітних сходинах амфітеатру Москви-ріки[106].

Знявши з себе одежу, Іван доручив її якомусь приємному бороданеві, що палив самокрутку біля подертої білої толстовки та розшнурованих стоптаних черевиків. Помахавши руками, щоб охолонути, Іван ластівкою шубовснувся у воду. Йому аж дух забило, такою холодною була вода, і промайнула навіть думка, що, гляди, не вдасться вихопитись на поверхню. Проте вихопитись вдалося, і, відсапуючись та пирхаючи, з круглими з жаху очима, Іван Миколайович став плавати в чорній, що відгонила нафтою, воді, між поламаних зиґзаґів берегових ліхтарів.

Коли мокрий Іван пританцював сходинками до того місця, де зосталося під охороною бороданя його вбрання, з’ясувалося, що викрадено не лише друге, але й перший, тобто сам бородань. Саме на тому місці, де була купа вбрання, залишилися смугасті кальсони, драна толстовка[107], свічка, іконка та пачка сірників. Погрозивши в безсилій люті комусь удалечінь кулаком, Іван нап’яв на себе те, що було залишено.

Тут його стали непокоїти два міркування: перше, це те, що зникло посвідчення МАССОЛІТу, з яким він ніколи не розлучався, і, друге, чи вдасться йому в такому вигляді безперешкодно пройти Москвою? Усе ж таки в кальсонах… Правда, яке кому діло, але ж не трапилось би якої причіпки чи затримки.

Іван обірвав ґудзики з кальсонів там, де вони застібалися коло кісточки в розрахунку на те, що, може, в такому вигляді вони обудуться за літні штани, забрав іконку, свічку та сірники й рушив, сказавши сам собі:

— До Грибоєдова! Поза всяким сумнівом, він там.

Місто вже жило вечірнім життям. В куряві пролітали, вибрязкуючи ланцюгами, вантажівки, і на плятформах їхніх, на мішках, розкинувшись догоричерева, лежали якісь чоловіки. Усі вікна були розчинені. У кожному з цих вікон палав вогонь під помаранчевим абажуром, і з усіх вікон, з усіх дверей, із усіх підворіть, з дахів та горищ, з підвалів та дворів виривалося хрипке ревіння полонезу з опери «Євгеній Онєгін»[108].

Побоювання Івана Миколайовича вповні справдились: перехожі звертали на нього увагу, і сміялися і оберталися. Внаслідок цього він вирішив покинути великі вулиці й пробиратися провулками, де люди не такі настирні, де менше шансів, що причепляться до босої людини, допікаючи її запитаннями про кальсони, які вперто не хотіли стати схожими на штани.

Іван саме так і зробив і поринув у таємничу тканку арбатських провулків і став пробиратися попід мурами, кидаючи наполоханим оком, щохвилини озираючись, час від часу ховаючись у під’їздах та уникаючи перехресть із світлофорами, шикарних дверей посольських садиб.

І впродовж усього його тяжкого шляху його чомусь невиразно діймала усюдисуща оркестра, під акомпанемент якої тяжкий бас співав про свою любов до Тетяни[109].

Розділ 5

Було діло в Грибоєдові

Старовинний двоповерховий будинок кремового кольору містився при бульварному кільці[110] у глибині миршавого саду, відділеного від тротуару кільця різьбленою чавунною огорожею. Невеликий майданчик перед будинком було заасфальтовано, і зимової пори на ньому височіла снігова кучугура з лопатою, а літнього часу він перетворювався на прегарне відділення літнього ресторану під парусиновим наметом.

Будинок називався «Домом Грибоєдова» на тій підставі, що буцімто колись ним володіла тітка письменника — Олександра Сергійовича Грибоєдова[111]. Ну, володіла чи не володіла — ми достеменно не знаємо. Пригадується навіть, що, здається, ніякої такої тітки-домовласниці Грибоєдов не мав… Проте будинок так називали. До того ж, один московський брехач розповідав, що ніби отут, у другому поверсі, у круглій залі з колонами, славетний письменник читав уривки з «Лиха з розуму» цій самій тітці, що розвалилася на софі. А втім, чорт його знає, може, й читав, пусте це!

А не пусте те, що тепер цим будинком володів той самий МАССОЛІТ, на чолі якого стояв нещасний Михайло Олександрович Берліоз перед своєю появою на Патріярших ставах.

З легкої руки членів МАССОЛІТу ніхто не називав будинок «Домом Грибоєдова», а всі казали просто — «Грибоєдов»: — «Я учора дві години пробовсався в Грибоєдова». — «Ну й як?» — «До Ялти на місяць урвав». — «Молодчина!». Або: «Піди до Берліоза, він сьогодні від четвертої до п’ятої приймає в Грибоєдові…» і так далі.

МАССОЛІТ розмістився в Грибоєдові так, що краще й затишніше не придумати. Усякий, хто входив до Грибоєдова, передусім мимоволі знайомився з обвістками усіляких спортивних гуртків і з груповими, а також індивідуальними фотографіями членів МАССОЛІТу, якими (фотографіями) були завішані стіни сходів, що вели на другий поверх.

На дверях першої ж кімнати в цьому горішньому поверсі виднівся великий напис «Рибальсько-дачна секція», і поруч був зображений карась, упійманий на вудку.

На дверях кімнати № 2 було написано щось не зовсім зрозуміле: «Одноденна творча путівка. Звертатися до М. В. Підложної».

Наступні двері мали на собі короткий, але вже геть незрозумілий напис: «Перелигіно». Далі випадковому відвідувачеві Грибоєдова починали розбігатися очі від написів, що ряботіли на горіхових тітчиних дверях: «Запис у чергу на папір в Покльовкіної», «Каса», «Особисті розрахунки скетчистів»…