Розділ «Майстер і Маргарита»

Стьопі Лиходєєву більше не доводиться розмовляти телефоном у Вар’єте. Негайно по виході з клініки, в якій Стьопа перебув вісім днів, його перекинули до Ростова, де він дістав призначення на посаду завідувача великого гастрономічного магазину. Ширяться чутки, що він зовсім перестав пити портвейн і п’є лише горілку, настояну на смородинових бруньках, через що дуже поздоровішав. Кажуть, став мовчазним і цурається жінок.

Видалення Степана Богдановича з Вар’єте не справило Римському тієї приємности, про яку він так спрагло мріяв протягом кількох років. Після клініки та Кисловодська старенький-престаренький, з трясучою головою, фіндиректор подав заяву про звільнення з Вар’єте. Цікаво, що цю заяву привезла до Вар’єте дружина Римського. Сам Григорій Данилович не знайшов у собі сили навіть за дня побувати в тому будинку, де бачив він залиту місяцем тріснуту шибку у вікні та довгу руку, що пробирається до нижньої засувки.

Звільнившись із Вар’єте, фіндиректор вступив до театру дитячих ляльок у Замоскворіччі[404]. У цьому театрі йому вже не довелося стрічатися в справах акустики з шановним Аркадієм Аполлоновичем Семплеяровим. Того в три миги перекинули до Брянська й призначили на завідувача грибозаготівельного пункту. Їдять тепер москвичани солоні рижки та мариновані боровики, вихваляють їх до неба й надзвичайно тішаться з цього перекидання. Справа давня, й можна сказати, що не ладилися в Аркадія Аполлоновича справи з акустикою, і скільки не намагався він поліпшити її, вона якою була, такою й зосталася.

До числа осіб, що порвали з театром, крім Аркадія Аполлоновича, слід віднести й Никанора Івановича Босого, хоча той і не був нічим пов’язаним із театрами, крім любови до дармових квитків. Никанор Іванович не тільки не ходить до жодного театру ні за гроші, ні задарма, але навіть міняється з лиця за усякої театральної розмови. Не меншою, а ще більшою мірою зненавидів він, крім театру, поета Пушкіна й талановитого артиста Саву Потаповича Куролєсова. Того — до такої міри, що торік, побачивши в газеті обрамоване чорним оголошення про те, що Саву Потаповича в самий розквіт його кар’єри побив грець, — Никанор Іванович збагрянів до того, що аж сам ледь не подався був услід за Савою Потаповичем, і заревів: «Так йому й треба!» Ба більше, того ж самого вечора Никанор Іванович, на якого смерть популярного артиста навіяла силу тяжких спогадів, сам один, у товаристві лише повного місяця, що освітлював Садову, напився до жаху. І з кожною чаркою видовжувалася перед ним клята низка ненависних постатей, і були в цій низці і Дунчіль Сергій Ґерардович, і красуня Іда Геркуланівна, і той рудий власник бійцівських гусаків, і правдомовний Канавкін Микола.

Ну, а з тими ж бо що сталося? Даруйте! Анічогісінько з ними не сталося, та й статися не може, тому що ніколи насправді не було їх, як не було й симпатичного конферансьє, й самого театру, й старої сквалиги Пороховникової тітки, яка гноїть валюту в льоху, й уже ж, звичайно, золотих сурм не було й нахабних кухарів. Усе це лиш наснилося Никанорові Івановичу під впливом поганця Коров’єва. Єдиний живий, що влетів до цього сну, саме й був Сава Потапович — артист, і встряв він у це лише через те, що уївся в голову Никанорові Івановичу завдяки своїм частим виступам на радіо. Він був, а інших не було.

То може не було й Альоїзія Могарича? О, ні! Цей не тільки був, але й тепер існує, і саме на тій посаді, що її зрікся Римський, тобто на посаді фіндиректора Вар’єте.

Отямившись, приблизно за добу після візиту до Волянда, в потягу, десь під В’яткою, Альоїзій усвідомився того, що, виїхавши в затьмаренні розуму навіщось із Москви, він забув надягти штани, але зате не втямити нащо вкрав зовсім непотрібну йому домову книгу забудовника. Сплативши колосальні гроші провідникові, Альоїзій придбав у нього старі засмальцьовані штани і з В’ятки повернув назад. Але будиночка забудовника він, на жаль, уже не знайшов. Старий мотлох дощенту злизнуло вогнем. Та Альоїзій був людиною надзвичайно заповзятливою. За два тижні він уже мешкав у прекрасній кімнаті в Брюсівському провулку[405], а за кілька місяців уже сидів у кабінеті Римського. І як раніше Римський знемагав через Стьопу, так тепер Варенуха мучився через Альоїзія. Мріє тепер Іван Савелійович тільки про одне, щоб цього Альоїзія забрали з Вар’єте десь геть з очей, тому що, як шепче іноді Варенуха в інтимній компанії, «такої сволоти, як оцей Альоїзій, він нібито ніколи не зустрічав на світі й що нібито від цього Альоїзія він сподівається усього, чого завгодно».

Втім, може, адміністратор і упереджений. Жодних темних справ за Альоїзієм не помічено, як і взагалі жодних справ, якщо не вважати, звичайно, призначення на місце буфетника Сокова якогось іншого. А от Андрій Фокич помер на рака печінки у клініці Першого МДУ місяців дев’ять згодом по появі Волянда в Москві…

Так, збігло кілька років, і замулилися правдиво описані в цій книзі події і згасли в пам’яті. Але не в усіх, але не в усіх.

Щороку, ледь настає весняна святкова повня, надвечір з’являється під липами на Патріярших ставах людина років тридцяти чи тридцяти з лишком. Рудувата, зеленоока, скромно вдягнена людина. Це — співробітник Інституту історії і філософії, професор Іван Миколайович Понирьов[406].

Прийшовши під липи, він завжди сідає на тій самій лаві, на якій сидів того вечора, коли давно забутий усіма Берліоз востаннє в своєму житті бачив розваленого на шматки місяця.

Тепер він, цільний, на початку вечора білий, а потім золотий, із темним коником-драконом, пливе над колишнім поетом, Іваном Миколайовичем, і водночас стоїть на одному місці в своїй височині.

Іванові Миколайовичу усе відомо, він усе знає й розуміє. Він знає, що в молодості він став жертвою злочинних гіпнотизерів, лікувався після цього й вилікувався. Та знає він так само, що дечого він подолати не може. Не може він подолати оцієї весняної повні. Щойно вона починає надходити, щойно починає розростатися й наливатися золотом світило, що колись висіло вище від двох п’ятисвічників, стає Іван Миколайович неспокійним, нервує, втрачає апетит і сон, очікує, доки дозріє місяць. І коли настає повня, ніщо не вдержить Івана Миколайовича вдома. Надвечір він виходить і йде на Патріярші стави.

Сидячи на лаві, Іван Миколайович вже відверто розмовляє сам із собою, палить, мружиться то на місяця, то на добре пам’ятного йому турнікета.

З годину чи зо дві проводить так Іван Миколайович. Потім знімається з місця й завжди тим самим маршрутом, через Спиридонівку, з порожніми й невидющими очима йде в арбатські провулки.

Він проходить повз нафтокрамницю, повертає там, де скособочений старий газовий ліхтар, і підкрадається до ґрат, за якими він бачить пишний, але ще не одягнений сад, а в ньому — пофарбовану місяцем з того боку, де виступає ліхтар із тристулковим вікном, і темну з другого — готичну віллу.

Професор не знає, що тягне його до ґрат і хто живе у цій віллі, але знає, що боротися йому із собою в повню годі. Крім того, він знає, що в саду за ґратами він неодмінно побачить одне й те ж саме.

Він побачить сидячого на лавочці літнього й солідного чоловіка з борідкою, в пенсне і з ледь-ледь поросячими рисами обличчя. Іван Миколайович завжди застає цього мешканця вілли в тій самій мрійливій позі, з поглядом, зверненим до місяця. Іванові Миколайовичу відомо, що, помилувавшись місяцем, той, що сидить, неодмінно зверне очі на вікна ліхтаря й упнеться в них, ніби очікуючи, що зараз вони розчиняться й з’явиться на підвіконні щось незвичайне.

Усе подальше Іван Миколайович знає напам’ять. Тут треба неодмінно глибше зачаїтися за ґратами, бо ось зараз сидячий стане неспокійно крутити головою, блукальними очима ловити щось у повітрі, залюбовано усміхатися, а потім раптом сплесне руками в якійсь солодкій зажурі, а тоді вже й просто й доволі гучно бурмотатиме:

— Венера! Венера!.. Ех я, дурень!..