Розділ «Майстер і Маргарита»

— Помер ваш сусіда допіру, — прошепотіла Парасковія Федорівна, не бувши в силах подолати свою правдивість та доброту, і злякано поглянула на Івасика, уся вбравшись у світло блискавки. Та з Івасиком нічого не сталося страшного. Він лиш промовисто підніс пальця й сказав:

— Я так і знав! Ручуся вам, Парасковіє Федорівно, що зараз у місті ще померла одна людина. Я навіть знаю, хто, — тут Івасик загадково всміхнувся, — це жінка.

Розділ 31

На Воробйових горах[393]

Грозу знесло без сліду, й, аркою перекинувшись через усю Москву, стояла в небі різнобарвна веселка, пила воду з Москви-ріки. На висоті, на пагорку, між двох гаїв виднілися три темні силуети. Волянд, Коров’єв і Бегемот сиділи на чорних конях у сідлах, дивлячись на розкинуте за рікою місто з ламаним сонцем, що вигравало в тисячах вікон, звернених на захід, на пірникові вежі Дівочого монастиря[394].

У повітрі зашуміло, й Азазелло, в якого в чорному хвості його плаща летіли майстер і Маргарита, опустився враз із ними біля групи тих, хто на них чекав.

— Довелося вас потурбувати, Маргарито Миколаївно й майстре, — промовив Волянд по хвилі мовчанки, — та ви не будете на мене в претенсії. Не думаю, щоб ви за це пожалкували. Ну що ж, — звернувся він до самого майстра, — попрощайтеся з містом. Нам пора, — Волянд вказав рукою в чорній рукавиці з розлійком туди, де незліченні сонця топили скло за річкою, де над цими сонцями стояв туман, дим, пара розпеченого за день міста.

Майстер вихопився з сідла, залишив кінних і побіг до урвища пагорка. Чорний плащ волочився за ним по землі. Майстер став дивитися на місто. Першої миті до серця підкралася щемлива журба, та дуже скоро вона змінилася солодкавою тривогою, мандрівним циганським неспокоєм.

— Назавжди! Це треба осмислити, — прошепотів майстер і облизнув сухі потріскані губи. Він став наслухатися й точно відмічати усе, що діється в його душі. Його хвилювання перейшло, як йому здалося, у відчуття доглибної й кревної образи. Та вона була нестійкою, пропала й чомусь змінилася погордливою байдужістю, а вона — передчуттям постійного спокою.

Група вершників дожидалася майстра мовчки. Група вершників дивилася, як чорна довга фігура на краю урвища жестикулює, то підводить голову, немов силкуючись перекинути погляд через усе місто, зазирнути за його краї, то хилить її, ніби вивчаючи витолочену зачахлу траву під ногами.

Перервав мовчанку знуджений Бегемот.

— Дозвольте мені, метре, — промовив він, — свиснути перед гонами на прощання.

— Ти можеш злякати даму, — відповів Волянд, — і, крім того, не забувай, що усі твої сьогоднішні безчинства вже скінчилися.

— Ах ні, ні, мессіре, — озвалася Маргарита, яка сиділа в сідлі як амазонка, узявшись під боки й звісивши до землі гострий шлейф, — дозвольте йому, нехай він свисне. Мене взяла зажура перед далекою дорогою. Чи не правда, мессіре, вона цілком природна, навіть тоді, коли людина знає, що наприкінці цієї путі на неї чекає щастя? Нехай насмішить він нас, бо я боюся, що це закінчиться слізьми, й усе буде зіпсоване перед дорогою!

Волянд кивнув Бегемотові, той дуже пожвавився, зіскочив з сідла на землю, вклав пальці до рота, надув щоки й свиснув. Маргариті залящало у вухах. Кінь її скинувся дибки, в гаю посипалися сухі сучки з дерев, злетіла ціла зграя ґав і горобців, стовп куряви понесло до річки, і видно було, як у річковому трамваї, що проходив повз пристань, знесло в пасажирів кілька кепок у воду.

Майстер здригнувся від свисту, але не обернувся, а став жестикулювати ще неспокійніше, підносячи руку до неба, наче погрожуючи місту. Бегемот чванькувато озирнувся.

— Свиснуто, не заперечую, — поблажливо зазначив Коров’єв, — справді свиснуто, але, якщо казати неупереджено, свиснуто дуже так собі!

— Але ж я не реґент, — згорда й набундючившись, відповів Бегемот і несподівано підморгнув Маргариті.

— А ну ж дай-но мені спробувати за старою звичайкою, — сказав Коров’єв, потер руки, подмухав на пальці.

— Та ти гляди, гляди мені, — почувся суворий голос Волянда з коня, — без калічницьких штучок!