Розділ «Майстер і Маргарита»

І, нарешті, Волянд летів також у своїй справжній подобі. Маргарита не могла б сказати, з чого зроблений повід його коня, й думала, що, можливо, це місячні ланцюжки й сам кінь — лиш брила мороку, і грива цього коня — хмара, а остроги вершника — білі цяти зірок.

Так летіли в безмові довго, доки й сама місцевість унизу не стала мінятися. Сумні ліси втонули в земному мороку й звабили за собою й тьмяні леза річок. Долі з’явилися й стали вилискувати валуни, а між них зачорніли провалля, до яких не проникало світло місяця.

Волянд осадив свого коня на кам’янистому безрадісному пласкому верхів’ї, і тоді вершники рушили ступою, слухаючи, як коні їхні підковами трощать кремені й каміння. Місяць заливав площину зелено й яскраво, і Маргарита незабаром розрізнила в пустельній місцевості крісло й у ньому білу постать сидячої людини. Можливо, що цей сидячий був глухим або занадто поринув у роздуми. Він не чув, як здригалася кам’яниста земля під вагою коней, і вершники, не збентеживши його, наблизились до нього.

Місяць добре помагав Маргариті, світив краще від найкращого електричного ліхтаря, і Маргарита бачила, що сидячий, очі якого здавалися сліпими, коротко потирає свої руки[398] й ці самі незрячі очі впинає в диск місяця. Тепер вже Маргарита бачила, що поруч із тяжким кам’яним кріслом, на якому вилискують від місяця якісь іскри, лежить темний, велетенський гостровухий собака й так само, як і його хазяїн, неспокійно дивиться на місяця. Біля ніг сидячого валяються черепки розбитого глека й простеляється невисохла чорно-червона калюжа.

Вершники зупинили своїх коней.

— Вашого романа прочитали, — промовив Волянд, звертаючись до майстра, — і сказали тільки одне, що він, на жаль, не закінчений. Отож мені хотілося показати вам вашого героя. Близько двох тисяч років сидить він на цій площині й спить, та коли надходить повня місяця, як бачите, його терзає безсоння. Воно діймає не тільки його, але й його вірного сторожа, собаку. Якщо це правда, що боягузтво — найтяжча вада, то, певно, собака в ній невинний. Єдине, чого боявся хоробрий пес, це грози. Ну що ж, той, хто любить, мусить поділяти долю того, кого він любить.

— Що він каже? — запитала Маргарита, й цілком спокійне її обличчя повилося імлою спочування.

— Він каже, — пролунав голос Волянда, — одне й те саме. Він каже, що й при місяці йому немає спокою та що має кепську посаду. Так каже він завжди, коли не спить, а як спить, то бачить одне й те саме — місячний шлях, і хоче піти ним і розмовляти з арештантом Га-Ноцри, бо, як він твердить, він чогось не договорив тоді, давно, чотирнадцятого числа весняного місяця нісана. Та на жаль на цей шлях йому вийти чомусь не вдається, й до нього ніхто не приходить. Тоді, що ж вдієш, доводиться йому розмовляти з самим собою. А втім, потрібно ж якесь розмаїття, і до своєї мови про місяця він нерідко додає, що понад усе на світі ненавидить своє безсмертя й нечувану славу. Він твердить, що радо помінявся б своєю долею з обірваним бурлакою Левієм Матвієм.

— Дванадцять тисяч місяців за один місяць колись, чи це не забагато? — спитала Маргарита.

— Повторюється історія з Фридою? — сказав Волянд. — Але, Маргарито, тут не тривожте себе. Усе буде правильно, на цьому побудовано світ.

— Відпустіть його! — раптом пронизливо крикнула Маргарита так, як колись кричала, коли була відьмою, й від цього крику зірвався камінь у горах і полетів прискалками в безодню, наповнюючи гори гуркотом. Та Маргарита не могла сказати, чи був то гуркіт падіння, чи гуркіт сатанинського сміху. Хай що там воно було, та Волянд сміявся, позираючи на Маргариту, й казав:

— Не треба кричати в горах, він все одно звик до обвалів, і це його не стривожить. Вам не слід просити за нього, Маргарито, бо за нього вже попросив той, з ким він так прагне розмовляти, — тут Волянд знову повернувся до майстра й сказав: — Ну що ж, тепер вашого романа ви можете завершити однією фразою!

Майстер немовби цього чекав уже, поки стояв нерухомо й дивився на сидячого прокуратора. Він склав руки рупором і крикнув так, що луна заскакала безлюдними та безлісними горами:

— Вільний! Вільний! Він жде на тебе!

Гори перетворили голос майстра на грім, і цей-таки грім їх зруйнував. Прокляті скелясті мури впали. Зосталася тільки площина з кам’яним кріслом. Над чорною безоднею, до якої пішли мури, спалахнуло неосяжне місто з владущими ряхтливими идолами поверх пишно розбуялого за багато тисяч цих місяців саду. Впрост до цього саду прослався довгожданий прокуратором місячний шлях, і першим по ньому кинувся бігти гостровухий пес. Чоловік у білому плащі з кривавим підбоєм підвівся з крісла й щось прокричав хрипким, зірваним голосом. Несила було розібрати, плаче він, чи сміється, і що він кричить. Видно було тільки, що услід за своїм вірним стражем місячним шляхом чимдуж побіг і він.

— Мені туди, за ним? — спитав неспокійно майстер, торкнувши віжки.

— Ні, — відповів Волянд, — навіщо ж гонитися слідами того, що вже скінчилося?

— То, отже, туди? — спитав майстер, повернувся й вказав назад, туди, де зіткалося в тилу недавно покинуте місто з монастирськими пірничними вежами, з розбитим ущент сонцем у склі.

— Теж ні, — відповів Волянд, і голос його стужавів і полинув над скелями. — Романтичний майстре! Той, кого так прагне бачити вигаданий вами герой, якого ви самі щойно відпустили, прочитав вашого романа. — Тут Волянд повернувся до Маргарити: — Маргарито Миколаївно! Не можна не повірити в те, що ви силкувалися видумати для майстра якнайкраще майбутнє, але, бігме, те, що я пропоную вам, і те, про що просив Єшуа за вас, саме за вас, — іще краще. Залиште їх удвох, — казав Волянд, схиляючись із свого сідла до сідла майстра та вказуючи услід прокураторові, що пішов, — не будемо їм заважати. І, може статися, до чогось вони домовляться, — тут Волянд махнув рукою в бік Єршалаїму, і він згас.

— І там теж, — Волянд вказав у тил, — що робити вам у підвальчику? — Тут згасло поламане сонце у склі. — Навіщо? — вів далі Волянд переконливо й лагідно. — О тричі романтичний майстре, невже ви не хочете вдень гуляти зі своєю подругою під вишнями, які починають квітнути, а увечері слухати музику Шуберта?[399] Невже ж вам не буде приємно писати при свічках гусячим пером? Невже ви не бажаєте, так само як Фауст, сидіти над ретортою у сподіванні, що вам вдасться виліпити нового гомункула?[400] Туди, туди! Там жде вже вас дім і старий слуга, свічки вже горять, а скоро вони згаснуть, тому що ви відразу ж зустрінете світанок. Цією дорогою, майстре, цією! Прощавайте! Мені пора.