Розділ «Майстер і Маргарита»

— А ви самі не будете хіба? — Тут він похнюпив голову і в задумі додав: — Ах так… що ж пак це я питаю, — Івасик кинув оком на підлогу, поглянув злякано.

— Так, — сказав майстер, і голос його здався Івасикові незнайомим і глухим, — я вже більше не писатиму про нього. Я ходитиму коло іншого.

Шум грози прорізав далекий посвист.

— Ви чуєте? — спитав майстер.

— Шумить гроза…

— Ні, це мене кличуть, мені пора, — пояснив майстер і підвівся з постелі.

— Стривайте! Ще одне слово, — попросив Іван, — а ви її знайшли? Вона залишилася вам вірною?

— Ось вона, — відповів майстер і вказав на стіну. Від білої стіни відділилася темна Маргарита й підійшла до постелі. Вона дивилася на лежачого юнака, і в очах її читалася скорбота.

— Бідний, бідний, — беззвучно зашепотіла Маргарита й нахилилася до постелі.

— Яка гарна, — без заздрости, але зі смутком і з якимось тихим розчуленням промовив Іван, — бач ти, як воно вам усе гарно вийшло. А от мені не так. — Тут він подумав і задумливо додав: — А втім, може й так…

— Так, так, — прошепотіла Маргарита й зовсім схилилася до лежачого, — от я вас поцілую в чоло, й усе вам буде так, як треба… в цьому вже ви мені повірте, я все вже бачила, все знаю.

Лежачий юнак оповив її шию руками, й вона поцілувала його.

— Прощавай, учню, — ледь чутно сказав майстер і став танути в повітрі. Він щез, з ним разом щезла й Маргарита. Бальконні ґрати зачинилися.

Іван запав у неспокій. Він сів на постелі, озирнувся тривожно, навіть простогнав, загомонів сам із собою, підвівся. Гроза вирувала щодалі дужче і, знати, розтривожила його душу. Бентежило його також те, що за дверима він своїм, вже обвиклим до постійної тиші, слухом вловив неспокійні кроки, глухі голоси за дверима. Він покликав, нервуючи вже і здригаючись:

— Парасковіє Федорівно!

Парасковія Федорівна вже входила до кімнати, питально й тривожно дивлячись на Івасика.

— Що? Що таке? — питала вона. — Гроза тривожить? Та нічого, нічого… Зараз вам поможемо. Зараз я доктора гукну.

— Ні, Парасковіє Федорівно, не треба доктора гукати, — сказав Івасик, неспокійно дивлячись не на Парасковію Федорівну, а в стіну, — зі мною нічого особливого такого немає. Я вже розбираюся тепер, ви не бійтеся. А ви мені краще скажіть, — простодушно попрохав Іван, — а що там поруч, у сто вісімнадцятій кімнаті зараз сталося?

— У вісімнадцятій? — перепитала Парасковія Федорівна, й очі її забігали — А нічого там не сталося. — Та голос її був фальшивим, Івасик відразу ж це спостеріг і сказав:

— І, Парасковіє Федорівно! Ви така людина правдива… Думаєте, я шаліти стану? Ні, Парасковіє Федорівно, цього не буде. А ви краще навпрямки кажіть. Я ж крізь стіну все чую.