Розділ «Майстер і Маргарита»

— Прощавайте! — одним криком відповіли Воляндові Маргарита та майстер. Тоді чорний Волянд, не розбираючи жодної дороги, кинувся в провалля, і слід за ним з шумом звалився його почет. Ні скель, ні площини, ні місячного шляху, ні Єршалаїму не стало довкола. Згинули й чорні коні. Майстер і Маргарита побачили обіцяний світанок. Він починався туж-туж услід за опівнічним місяцем. Майстер ішов із своєю подругою в полиску перших вранішніх променів через кам’янистий омшілий місток. Вони перетнули його. Струмок залишився позаду вірних коханців, і вони йшли піщаною дорогою.

— Слухай беззвучність, — казала Маргарита майстрові, й пісок шерехтів під її босими ногами, — слухай та насолоджуйся тим, чого тобі не давали за життя, — тишею. Дивись, он спереду твій віковічний дім, що його тобі дали в нагороду. Я вже бачу венецьке вікно[401] й виткий виноград, він пнеться до самого даху. Ось твій дім, твій довічний дім. Я знаю, що увечері до тебе прийдуть ті, кого ти любиш, хто тебе цікавить, і хто тебе не стривожить. Вони будуть тобі грати, вони співатимуть тобі, ти побачиш, яке світло в кімнаті, коли горять свічки. Ти будеш засинати, надівши свого заяложеного й вічного ковпака, ти засинатимеш із усмішкою на вустах. Сон зміцнить тебе, ти станеш міркувати мудро. А прогнати мене ти вже не зумієш. Стерегти твій сон буду я.

Так казала Маргарита, йдучи з майстром у напрямку до вічного їхнього дому, і майстрові здавалося, що слова Маргарити струменіють так само, як струменів і шепотів залишений позаду струмок, і пам’ять майстра, неспокійна, поколена голками пам’ять, стала згасати. Хтось відпускав на свободу майстра, як сам він щойно відпустив ним створеного героя. Цей герой пішов у безодню, пішов без вороття, прощений в ніч проти неділі син короля-звіздаря, жорстокий п’ятий прокуратор Юдеї вершник Понтій Пилат.

Епілог

Та все-таки, що ж бо далі було в Москві після того, як суботнього вечора на заході сонця Волянд покинув столицю разом зі своїм почтом з Воробйових гір?

Про те, що протягом тривалого часу усією столицею йшов тяжкий гомін найбільш невірогідних чуток, які перекинулися й у віддалені та глухі місця провінції, годі й казати, і чутки ці навіть огида повторювати.

Автор цих правдивих рядків на власні вуха, їдучи до Феодосії, чув у потягу розповідь про те, як у Москві дві тисячі чоловік вийшли з театру голими в буквальному значенні слова та в такому стані роз’їхалися по домівках таксомоторами.

Шепіт «Нечиста сила…» було чути в чергах, що стояли біля молочарень, в трамваях, в магазинах, у квартирах, у кухнях, у потягах, і приміських і далекого прямування, на станціях та пристанках, на дачах та на пляжах.

Найбільш розвинені й культурні люди в цих розповідях про нечисту силу, що відвідала столицю, зрозуміло, жодної участи не брали й навіть кепкували з них і намагалися розповідачів напоумити. Але факт усе-таки, як кажуть, зостається фактом, і відмахнутися від нього без пояснень аж ніяк не можна: хтось-таки побував у столиці. Вже самі головешки, що залишилися по Грибоєдові, та й багато чого іншого надто красномовно це посвідчували.

Культурні люди стали на точку зору слідства: працювала зграя гіпнотизерів і черевомовців[402], які чудово володіли своїм мистецтвом.

Заходів до її спіймання, як у Москві, так і за межами її, було, певна річ, вжито негайно та енергійно, та вони, на превеликий жаль, наслідків не дали. Той, хто йменував себе Воляндом із усіма своїми поплічниками зник і ні до Москви більше не повертався й ніде взагалі не з’явився й нічим себе не виявив. Цілком природно, що виникло припущення про те, що він втік за кордон, але й там ніде він не позначився.

Слідство в його справі тривало довго. Бо, хай що там кажуть, а справа ця була дивовижною! Не кажучи вже про чотири спалені будинки й про сотні зведених з глузду людей, були й убиті. Про двох це можна сказати достеменно: про Берліоза та про цього злощасного службовця Бюра з ознайомлення іноземців з визначними пам’ятками Москви, колишнього барона Майґеля. Адже їх-таки було вбито. Обгорілі кістки другого були виявлені в квартирі № 50 на Садовій вулиці, після того як загасили пожежу. Так, були жертви, й ці жертви вимагали слідства.

Та були й іще жертви, і вже після того, як Волянд залишив столицю, й цими жертвами стали, хоч як це смутно, чорні коти.

Штук зі сто приблизно цих мирних, відданих людині й корисних для неї тварин було застрелено чи винищено іншими способами в різних місцях країни. Десятка півтора котів, іноді в тяжко понівеченому стані, було доправлено до відділень міліції в різних містах. Наприклад, в Армавірі одного з ні в чому не винних звірів було приведено якимось громадянином до міліції зі зв’язаними передніми лапами.

Запопав цього кота громадянин тієї миті, коли тварина із злодійкуватим виглядом (що ж вдієш, як у котів такий вигляд? Це не тому, що вони скверні, а тому, що вони бояться, щоб хто-небудь з істот дужчих, ніж вони, — собаки й люди, — не заподіяли їм якої кривди чи образи. І те й інше дуже неважко, та чести в цьому, запевняю, немає ніякої. Так, немає ніякої!), так от, із злодійкуватим виглядом кіт збирався кинутися навіщось до лопухів.

Навалившись на кота й зриваючи з шиї краватку, щоб в’язати його, громадянин ущипливо й загрозливо бурмотів:

— Ага! Отже тепер до нас, до Армавіра, завітали, пане гіпнотизер? Ну, тут вас не злякалися. Та ви не прикидайтеся німим. Нам уже ясно, що ви за один!

Вів кота в міліцію громадянин, тягнучи бідного звіра за передні лапи, скручені зеленою краваткою, і домагаючись легкими стусанами, щоб кіт неодмінно йшов на задніх лапах.

— Ви, — кричав громадянин, супроводжуваний хлопчачими посвистами, — киньте, киньте дурня ліпити! Не вийде це! Ану йдіть, як усі ходять!

Чорний кіт лише заводив мученицькі очі. Позбавлений природою дару слова, він ні в чому не міг виправдатися. Порятунком своїм бідний звір завдячував в першу чергу — міліції, а крім того, своїй господині, поважній бабусі-вдові. Тільки-но кота було приправлено до відділення, там достерегли, що від громадянина добряче-таки тхне спиртом, унаслідок чого в свідченнях його негайно ж засумнівалися. А тим часом бабуся, яка довідалася від сусідів, що її кота прицюпили, бігцем кинулася до відділення й приспіла на пору. Вона дала найбільш похвальні рекомендації котові, пояснила, що знає його п’ять років, відколи він був кошеням, ручиться за нього, як за саму себе, довела, що він ні в чому не помічений і ніколи не їздив до Москви. Як він народився в Армавірі, так у ньому й виріс і навчався ловити мишей.