Розділ «Майстер і Маргарита»

Кіт був розв’язаний та повернений власниці, сьорбнувши, щоправда, лиха: довідавшись на практиці, що таке помилка й наклеп.

Крім котів, дещо дрібних прикростей зазнали й декотрі з людей. Сталося кілька арештів. Серед інших затриманими на короткий час виявилися: у Ленінграді — громадяни Вольман і Вольпер, у Саратові, Києві й Харкові — троє Володіних, у Казані — Волох, а в Пензі, й уже зовсім не знати чому, — кандидат хемічних наук Ветчинкевич… Щоправда, той був велетенського зросту, дуже смаглявий брунет.

Вклепалися в різних місцях, крім того, дев’ять Коровіних, чотири Коровкіни та двоє Караваєвих[403].

Одного громадянина зняли з севастопольського потяга зв’язаним на станції Бєлгород. Громадянин цей надумав розважити пасажирів, що їхали з ним, картярськими фокусами.

У Ярославлі, якраз обідньої пори, до ресторану з’явився громадянин із примусом в руках, якого він щойно узяв з ремонту. Двоє швайцарів, ледве побачили його, кинули свої пости в роздягальні й утекли, а за ними втекли з ресторану усі відвідувачі та обслуга. При цьому в касирки незбагненним чином зник увесь виторг.

Було ще багато чого, усього не згадаєш. Був чималий розрух думок.

Ще й ще раз слід віддати належне слідству. Усе було зроблено не тільки для того, щоб упіймати злочинців, але й для того, щоб пояснити усе те, що вони накоїли. І все це було пояснено, й пояснення ці не можна не визнати і розумними й неспростовними.

Представники слідства та досвідчені психіятри встановили, що члени злочинної зграї чи, може, один з них (переважно підозра в цьому падала на Коров’єва) були небаченої сили гіпнотизерами, що можуть показувати себе не в тому місці, де вони насправді були, а на позиціях удаваних, зрушених. Крім того, вони вільно навіювали тим, хто на них натрапив, що деякі речі чи люди містилися там, де насправді їх не було, й навпаки, видаляли з поля зору ті речі чи людей, які насправді в цьому полі зору перебували.

У світлі таких пояснень усе до крихти зрозуміло, і навіть найбільш тривожна для громадян, нічим, здавалася б, непоясненна невразливість кота, обстріляного в квартирі № 50, при спробах узяти його під варту.

Ніякого кота на жирандолі, природна річ, не було, ніхто й не думав відстрілюватися, стріляли по порожньому місцю, в той час як Коров’єв, який навіяв, ніби кіт бешкетує на жирандолі, міг вільно стояти за спиною стрільців, кривляючись та упиваючись своєю величезною, але злочинно використаною здатністю навіювати. Саме він, певно, й підпалив квартиру, розливши бензин.

Ні до якої Ялти, звісно, Стьопа Лиходєєв не літав (така штука не під силу навіть Коров’єву) і телеграм звідти не посилав. Після того, як він зомлів у ювеліршиній квартирі, наляканий фокусом Коров’єва, який показав йому кота з маринованим грибом на виделці, він пролежав у ній аж доки Коров’єв, знущаючись з нього, не нап’яв йому повстяного капелюха й не відрядив його на московський аеродром, навіявши передтим представникам карного розшуку, які зустрічали Стьопу, буцім Стьопа виліз з аеропляна, який прилетів із Севастополя.

Щоправда, карний розшук Ялти твердив, що він гостив в себе босого Стьопу й телеграми щодо Стьопи в Москву надсилав, але жодної копії цих телеграм у справах ніяк не виявилося, з чого було зроблено сумний, але геть незламний висновок, що гіпнотизерська банда має здатність гіпнотизувати на величезній відстані, та до того не тільки окремих осіб, але й цілі групи їх. За цих умов злочинці могли звести з розуму людей з найбільш стійкою психічною організацією.

Що вже там казати про такі дрібниці, як колода карт у чужій кишені в партері, чи зниклі дамські плаття, чи берет, що нявкає, та інше в такому ж роді! Такі фіґлі може витворяти будь-який фахівець-гіпнотизер середньої сили на будь-якій сцені, в тому й нехитрий фокус із відірванням голови в конферансьє. Кіт, що говорить — теж суща глупота. Для того, щоб показати людям такого кота, досить опанувати перші засади черевомовлення, а ледве чи хто засумнівається в тому, що мистецтво Коров’єва йшло далеко далі цих засад.

Так, річ тут зовсім не в колодах карт, не у фальшивих листах у портфелі Никанора Івановича. Це все пусте! Це він, Коров’єв, погнав під трамвай Берліоза на неминучу смерть. Це він звів з розуму бідного поета Івана Бездомного, він присилував його марити й бачити в болісних снах древній Єршалаїм та спалену сонцем безводну Лису Гору з трьома повішеними на стовпах. Це він і його зграя змусили щезнути з Москви Маргариту Миколаївну та її служницю, красуню Наталю. До речі: цю справу слідство провадило особливо уважно. Належало з’ясувати, чи були викрадені ці жінки зграєю вбивць та паліїв або ж втекли разом зі злочинною компанією добровільно? Ґрунтуючись на безглуздих і плутаних свідченнях Миколи Івановича та взявши до уваги дивну й божевільну записку Маргарити Миколаївни, залишену чоловікові, записку, в якій вона пише, що йде у відьми, зваживши на ту обставину, що Наталя зникла, залишивши усі свої носильні речі на місці, — слідство дійшло висновку, що й господиня, і служниця були загіпнотизовані, як і багато інших, і в такому стані викрадені бандою. Виникла і, ймовірно, цілком слушна думка, що злочинців привабила врода обох жінок.

Та от що зосталося зовсім неясним для слідства — це спонука, що змусила зграю викрасти душевнохворого, що йменував себе майстром, із психіятричної клініки. Цього встановити не вдалося, як теж не вдалося здобути й прізвища викраденого хворого. Так і згинув він назавжди під мертвою кличкою: «Номер сто вісімнадцятий з першого корпусу».

Отже, майже все з’ясувалося, і закінчилося слідство, як взагалі усе закінчується.

Збігло кілька років, і громадяни стали забувати й Волянда, і Коров’єва, й інших. Сталося чимало змін у житті тих, хто потерпів від Волянда та його поплічників, і хай якими дрібними та неістотними були ці зміни, усе ж таки слід їх відзначити.

Жорж, приміром, Бенґальський, відбувши в лікарні три місяці, оклигав і виписався, але службу у Вар’єте змушений був залишити, й саме в найгарячіший час, коли публіка лавою сунула по квитки, — пам’ять про чорну магію та її викриття виявилася дуже живкою. Кинув Бенґальський Вар’єте, бо розумів, що з’являтися щовечір перед двома тисячами чоловік, бути неминуче пізнаваним і неодмінно наражатися на глузливі запитання про те, як йому краще: з головою чи без голови? — надто болісно.

Та ще, крім того, втратив конферансьє чималу дозу своєї веселости, яка так потрібна при його фахові. Залишилася йому неприємна, тяжка звичка щовесни у повню впадати в тривожний стан, раптово хапатися за шию, злякано оглядатися й плакати. Напади ці минали, але все-таки за наявності їх колишнім ремеслом годі було жити, і конферансьє пішов на спочинок і став жити на свої заощадження, котрих, на його скромний обрахунок, має вистачити йому на п’ятнадцять років.

Він пішов і ніколи вже не зустрічався з Варенухою, який зажив загальної популярности й любови за свою неймовірну, навіть серед театральних адміністраторів, чуйність та ввічливість. Контрамаркарі, скажімо, його інакше не називали, як батьком-благодійником. Якого б часу, хоч би хто задзвонив до Вар’єте, завжди було чути в слухавці м’який, але сумний голос: «Я вас слухаю», — а на прохання покликати до телефону Варенуху, той самий голос поспішливо відповідав: «Це я. Радий служити». Але ж зате й потерпав Іван Савелійович через свою чемність!