Розділ «Майстер і Маргарита»

— Такого я не сподівалася… вбивцю!

— Ба ні ж, ні, — відповів Азазелло, — зараз він встане. Ах, чом це ви такі нервові!

Маргарита повірила йому відразу, так переконливим був голос рудого демона. Маргарита скочила, міцна й жива, і допомогла напоїти лежачого вином. Розплющивши очі, той поглянув понуро й з ненавистю повторив своє останнє слово:

— Отруйнику…

— Ах! Образа є звичною винагородою за хорошу роботу, — відповів Азазелло. — Чи вже ж ви осліпли? То прозрійте ж мерщій.

Тут майстер підвівся, озирнувся поглядом живим і світлим і запитав:

— Що ж означає це нове?

— Воно означає, — відповів Азазелло, — що нам пора. Вже гримить гроза, ви чуєте? Сутеніє. Коні крешуть землю, здригається маленький сад. Прощайтеся з підвалом, прощайтеся мерщій.

— А, розумію, — сказав майстер, озираючись, — ви нас вбили, ми мертві. Ах, як це мудро! Як своєчасно! Тепер я зрозумів усе.

— Ах, що ви, — відповів Азазелло, — чи вас я чую? Адже ваша подруга називає вас майстром, адже ви мислите, як бо ви можете бути мертвим?[392] Невже для того, щоб вважати себе живим, треба неодмінно сидіти у підвалі, маючи на собі сорочку й шпитальні кальсони? Це смішно!

— Я зрозумів усе, що ви казали, — скрикнув майстер, — далі не треба! Тисячу разів ваша правда.

— Великий Волянд! — стала вторувати йому Маргарита, — великий Волянд! Він видумав набагато краще, ніж я. Та тільки роман, роман, — кричала вона майстрові, — романа забери з собою, куди б ти не летів.

— Не треба, — відповів майстер, — я знаю його на пам’ять.

— Але ти ані слова… ані слова з нього не забудеш? — питала Маргарита, тулячись до коханця й витираючи кров на його розсіченій скроні.

— Не турбуйся! Я тепер нічого й ніколи не забуду, — відповів той.

— Тоді вогонь! — скрикнув Азазелло. — Вогонь, з якого все почалося та яким усе закінчуємо.

— Вогонь! — страшно прокричала Маргарита. Віконце у підвалі торохнуло, вітром збило штору убік. У небі гримнуло коротко й весело. Азазелло сунув руку з кігтями в грубу, витяг розжеврілу головешку й підпалив скатертину на столі. Потім підпалив паку старих газет на дивані, за нею рукопис і фіранку на вікні.

Майстер, вже сп’янілий наступними верхогонами, викинув з полиці якусь книжку, спушив її аркуші у розвогнілій скатертині, й книга спалахнула веселим вогнем!

— Гори, гори, пройдешнє життя!

— Гори, страждання! — кричала Маргарита.