Розділ «Майстер і Маргарита»

Стали думати-гадати, хто б міг підкинути. Підозра впала на стареньку з виразкою шлунку.

— Авжеж вона, — казала Ксенія Микитівна, — вона думає так: мені однако вмирати, а кошенятка жаль.

— Та даруйте! — закричав Кузьмин. — А що ж молоко?! Вона теж принесла? І блюдце?!

— Вона в пляшечці принесла, тут налляла до блюдечка, — пояснила Ксенія Микитівна.

— У всякому разі, заберіть і кошеня й блюдечко, — сказав Кузьмин і сам супроводив Ксенію Микитівну до дверей. Коли він повернувся, обставини змінилися.

Вішаючи халата на цвяшок, професор почув у дворі регіт, визирнув, натурально, оторопів. Через двір бігла до протилежного флігелю дама в самій сорочці. Професор навіть знав, як її звати, — Марія Олександрівна. Реготав хлопець.

— Що таке? — презирливо сказав Кузьмин.

Тут за стіною, в кімнаті дочки професора, заграв патефон фокстрот «Алилуя», і тієї ж миті почулося горобине цвірінчання за спиною в професора. Він обернувся й побачив, як на столі його скаче великий горобець.

«Гм… спокійно… — подумав професор, — він влетів, коли я відходив від вікна. Усе гаразд», — наказав собі професор, відчуваючи, що усе геть негаразд і, певна річ, головно через цього горобця. Придивившись до нього, професор одразу втямив, що цей горобець — не зовсім простий горобець. Паскудний горобчик припадав на ліву лапку, відверто ламався, тягнучи її, виробляв синкопами, одне слово — підтанцьовував фокстрот під звуки патефона, як п’яний край шинквасу. Свинячив, як міг, поглядаючи на професора зухвало.

Рука Кузьмина лягла на телефон, він збирався був задзвонити своєму однокурсникові Буре, щоб запитати, що означають такого штибу горобчики у шістдесят років, та ще коли раптово паморочиться голова?

Горобчик тим часом сів на подаровану чорнильницю, нагидив у неї (я не жартую!), тоді злетів угору, завис у повітрі, затим з розмаху, немов сталевим дзьобаком дзюбнув у шибку фотографії, що зображала повний університетський випуск 94-го року, розбив шибку на дрізки й тоді вже вилетів у вікно.

Професор перемінив номер на телефоні й замість того, щоб задзвонити до Буре, зателефонував до бюра п’явок, сказав, що говорить професор Кузьмин і що він просить негайно прислати йому п’явок додому.

Поклавши слухавку на важільця, знову ж таки професор повернувся до столу й тут видав зойк. За столом сиділа в косинці сестри-жалібниці жінка з торбинкою з написом на ній «П’явки». Зойкав професор, придивившись до її рота. Він був чоловічим, кривим, до вух, з одним іклом. Очі в сестри були мертві.

— Грошенята я приберу, — чоловічим басом сказала сестра, — чого їм тут валятися. — Згребла пташиною лапкою етикетки й стала танути в повітрі.

Минуло годин зо дві. Професор Кузьмин сидів у спальні на ліжку, причому п’явки висіли йому на скронях, за вухами й на шиї. В ногах в Кузьмина на шовковій стьобаній ковдрі сидів сивовусий професор Буре, чуйно дивився на Кузьмина та втішав його, що це все дурниці. У вікні вже була ніч.

Що далі діялося диковинного в Москві тієї ночі, ми не знаємо, і дошукуватися, звісно, не будемо, — тим паче, що настає пора переходити нам до другої частини цієї правдивої оповісти. За мною, читачу!

Частина друга

Розділ 19

Маргарита[258]

За мною, читачу! Хто сказав тобі, що немає на світі справжньої, вірної, вічної любови? Хай вріжуть брехунові його мерзенного язика!