Розділ «Майстер і Маргарита»

— Теж молодий?

— Ні, літній. Третій, четвертий… Я все даю здачу. А сьогодні став перевіряти касу, аж гульк, а замість грошей — різаний папір. На сто дев’ять рублів укарали буфет.

— Овва! — заволав артист. — Та невже ж вони думали, що це справжні папірці? Я й гадки не припускаюся, щоб вони робили це свідомо.

Буфетник якось криво й сутужно озирнувся, але нічого не сказав.

— Невже шахраї? — тривожно спитав у гостя маг. — Невже серед москвичан є шахраї?

У відповідь буфетник так гірко всміхнувся, що відпали усякі сумніви: так, серед москвичан є шахраї.

— Це підлість! — обурився Волянд. — Ви людина бідна… Ви ж справді людина бідна?

Буфетник утягнув голову в плечі, так що стало знати, що він людина бідна.

— Ви скільки маєте заощаджень?

Запитання було поставлене чуйним тоном, та все ж таке питання не можна не визнати неделікатним. Буфетник зам’явся.

— Двісті сорок дев’ять тисяч рублів у п’ятьох ощадкасах, — озвався з сусідньої кімнати тріснутий голос, — і вдома під підлогою двісті золотих десяток[254].

Буфетник неначе прикипів до свого табурету.

— Авжеж, це не гроші, — поблажливо сказав Волянд своєму гостеві, — хоча, втім, і вони, власне, вам не потрібні. Ви коли помрете?

Тут вже буфетник обурився.

— Це нікому невідомо, і нікого не обходить, — відповів він.

— Атож, невідомо, — почувся знову той самий гидкий голос з кабінету, — теж мені, біном Ньютона! Помре він за дев’ять місяців, у лютому наступного року, на рака печінки, у клініці Першого МДУ[255], у четвертій палаті.

Буфетник пожовк з лиця.

— Дев’ять місяців, — у задумі рахував Волянд, — двісті сорок дев’ять тисяч… Це виходить, округло рахувати, двадцять сім тисяч на місяць? Малувато, але як на скромний прожиток стане… Та ще ці десятки.

— Десятки реалізувати не вдасться, — втрутився той-таки голос, зледеняючи серце буфетника, — по смерти Андрія Фокича будинок негайно збурять і десятки буде відправлено до Держбанку.

— Та я й не радив би вам лягати до клініки, — правив артист, — чи є сенс вмирати в палаті під стогін та харчання безнадійних хворих. Чи не краще справити бенкет на ці двадцять сім тисяч і, випивши отруту, переселитися <до іншого світу> під звуки струн, у товаристві хмільних красунь та хвацьких друзяк?[256]