Розділ «Майстер і Маргарита»

Маргариті хотілося читати далі, та далі нічого не було, окрім нерівної вугільної торочки.

Втираючи сльози, Маргарита Миколаївна залишила зошит, лікті поклала на піддзеркальний столик і, відбиваючись у дзеркалі, довго сиділа, не зводячи очей з фотографії. Потім сльози висохли. Маргарита акуратно склала своє майно, і за кілька хвилин воно було знову поховане під шовковим лахміттям, і з дзвоном у темній кімнаті защібнувся замок.

Маргарита Миколаївна одягала в передпокої пальто, щоб йти гуляти. Красуня Наталя, її служниця, спиталася про те, що зробити на друге, і, діставши відповідь, що це байдуже, зайшла зі своєю господинею в розмову й стала розповідати бозна про що, наприклад про те, що от вчора в театрі фокусник такі фокуси показував, що усі ахнули, усім роздавав по два флякони зарубіжних парфумів та панчохи безплатно, а потім, як сеанс скінчився, публіка вийшла на вулицю, і — хвать — усі опинились голі! Маргарита Миколаївна повалилася на стільця під дзеркалом у передпокої та зареготала.

— Наталю! Чи вам не сором, — казала Маргарита Миколаївна, — ви ж грамотна, розумна дівчина; у чергах брешуть чорт зна що, а ви повторюєте!

Наталя зашарілася й з великим запалом заперечила, що нічого не брешуть і що вона сьогодні на власні очі в гастрономі на Арбаті бачила одну громадянку, яка прийшла до гастроному в черевиках, а як стала біля каси платити, черевики їй з ніг зникли й вона зосталася в самих панчохах. Очі вирячені! На п’ятці діра. А черевики ці чарівні, з того самого сеансу.

— Отак і пішла?

— Отак і пішла! — вигукувала Наталя, ще більше жевріючи через те, що їй не вірять. — Та вчора, Маргарито Миколаївно, міліція чоловіка зі сто вночі забрала. Громадянки з цього сеансу в самих панталонах бігли Тверською.

— Ну, певна річ, це Дар’я розказувала, — казала Маргарита Миколаївна, — я давно вже за нею помічала, що вона страшенна брехуха.

Кумедна розмова закінчилася приємним сюрпризом для Наталі. Маргарита Миколаївна подалася до спальні й вийшла звідти, тримаючи в руках пару панчіх та флякон одекольону. Сказавши Наталі, що вона теж хоче показати фокус, Маргарита Миколаївна подарувала їй панчохи і скляницю й сказала, що просить її лише за одне — не бігати в самих панчохах Тверською й не слухати Дар’ю. Розцілувавшись, господиня й служниця розсталися.

Відкинувшись на зручну, м’яку подушку крісла в тролейбусі, Маргарита Миколаївна їхала до Арбату[264] й то думала про своє, то прислухалася до того, про що шепочуться двоє громадян, що сиділи попереду від неї.

А ті, зрідка озираючись з осторогою, чи не чує хто, перешіптувались про якусь нісенітницю. М’язистий здоровань з проворними свинячими оченятками, що сидів край вікна, тихо казав маленькому своєму сусідові про те, що довелося запнути домовину чорним покривалом…

— Та не може бути, — вражаючись, шепотів маленький. — Це щось нечуване… А що ж Желдибін зробив?

Посеред рівного гудіння тролейбуса чулися слова від віконця:

— Карний розшук… скандал… ну, чиста тобі містика!

З цих уривчастих шматочків Маргарита Миколаївна якось склала щось доладне. Громадяни шепотіли про те, що в якогось мерця, а якого — вони не називали, сьогодні ранком з труни викрали голову! Й от через це той Желдибін так хвилюється тепер. А двоє, що шепочуть в тролейбусі, також мають якусь причетність до обкраденого небіжчика.

— Чи поспіємо по квіти заїхати? — непокоївся маленький. — Кремація, ти кажеш, о другій?

Нарешті Маргариті Миколаївні набридло слухати ці таємничі теревені про викрадену з домовини голову, й вона зраділа, що їй пора виходити.

За кілька хвилин Маргарита Миколаївна вже сиділа під Кремлівським муром на одній з лавок, помістившись так, що їй було видно манеж[265].

Маргарита мружилася на яскраве сонце, згадувала свій сьогоднішній сон, згадувала, як саме рік, день у день, година в годину тому, на тій самій лаві, вона сиділа поруч із ним. І так само, як і тоді, чорна торбинка лежала поруч із нею на лаві. Його не було поруч цього дня, та розмовляла подумки Маргарита Миколаївна все ж таки з ним: «Якщо ти засланий, то чому не даєш знати про себе? Воно ж дають люди знати. Ти розлюбив мене? Ні, я чогось цьому не вірю. Отже, ти був засланий і помер… Тоді, прошу тебе, відпусти мене, дай мені нарешті свободу жити, дихати повітрям». Маргарита Миколаївна сама відповідала собі за нього: «Ти вільна… Чи я держу тебе?» Потім заперечувала йому: «Ні, що це за відповідь! Ні, ти піди з моєї пам’яті, тоді я стану вільною».

Люди проходили побіч Маргарити Миколаївни. Якийсь чоловік скоса глянув на гарно вбрану жінку, принаджений її вродою та самітністю. Він кахикнув і примостився на краєчку тієї самої лави, на якій сиділа Маргарита Миколаївна. Набравшись духу, він почав: