Розділ «Майстер і Маргарита»

— Безперечно гожа днина сьогодні…

Та Маргарита так похмуро поглянула на нього, що він підвівся й пішов.

«Ось і приклад, — подумки казала Маргарита тому, хто володів нею, — чому, власне, я прогнала цього чоловіка? Мені нудно, а в цьому ловеласі[266] немає нічого прикрого, хіба що глупе слово „безперечно“? Чого я сиджу, мов та сова, під муром сама? Чого я виключена з життя?»

Вона зовсім засумувала й похнюпилася. Та тут та сама хвиля очікування і збудження штовхнула її в груди. «Так, станеться!» Хвиля штовхнула її удруге, і тут вона збагнула, що це хвиля звукова. Крізь галас міста щораз то виразніше чулися наближувані удари барабана й звуки трохи фальшивих сурм.

Першим показався кінний міліціянт, що ступом їхав повз огорожі саду, а за ним троє піших. Услід повільно їхала вантажівка з музикантами. Далі — звільна посувалася похоронна новенька відкрита машина, на ній домовина уся у вінках, а по рогах плятформи — стояло четверо людей: троє чоловіків і одна жінка.

Навіть на відстані Маргарита розгледіла, що обличчя людей, котрі стояли в похоронній машині та супроводили покійника в останню путь, якось дивно розгублені. Найдужче знати це було стосовно громадянки, яка стояла в лівому задньому розі автомарів. Повні щоки цієї громадянки наче зсередини розпирало ще більше якоюсь пікантною таїною, в заплилих вічках грали двозначні пломінці. Здавалося, що от-от, ще трішки, і громадянка, не стерпівши, мигне на покійника й скаже: «Чи бачили ви щось таке? Чиста містика!» Настільки ж розгублені обличчя були й у піших супровідників, які, числом чоловіка з триста приблизно, поволі йшли за похоронною машиною.

Маргарита проводжала очима ходу, прислухаючись, як затихає вдалині сумовитий турецький барабан, що виробляв одне й те саме «бумс, бумс, бумс», і думала: «Який дивний похорон… І яка туга від того „бумса“! Ах, бігме, дияволові б я заклала душу, аби лиш довідатись, живий він, чи ні? Цікаво б знати, кого це ховають з такими дивними обличчями?»

— Берліоза Михайла Олександровича, — почувся поруч дещо гугнявий чоловічий голос, — голову МАССОЛІТу.

Здивована Маргарита Миколаївна обернулась і побачила на своїй лаві громадянина, який, очевидно, безшумно підсів до неї в той час, коли Маргарита задивилася на процесію і, слід гадати, з розгуби уголос задала своє останнє запитання.

Процесія тим часом стала призупинятися, очевидно, затримувана спереду світлофорами.

— Так, — правив невідомий громадянин, — дивний в них настрій. Везуть покійника, а думають лише про те, куди поділася його голова!

— Яка голова? — спитала Маргарита, вдивляючись у несподіваного сусіда. Сусід цей виявився маленьким на зріст, вогнисто-рудим, з іклом, у крохмальній білизні, в смугастому добротному костюмі, в лакованих черевиках та з котелком на голові. Краватка була яскравою. Дивним було те, що з кишеньки, де зазвичай чоловіки носять хустинку або самописне перо, в цього громадянина стирчала обгризена куряча кістка.

— Та от, бачте, — пояснював рудий, — сьогодні рано у грибоєдівській залі голову покійникові поцупили з домовини.

— Як це таке може бути? — мимохіть запитала Маргарита, водночас пригадавши шепіт у тролейбусі.

— Чорт його знає як! — розв’язно відповів рудий. — Я, втім, гадаю, що про це Бегемота не зле було б поспитати. Страх як спритно поцупили. Такий скандалюга! І, головне, незрозуміло, кому й навіщо вона потрібна, та голова!

Хоч як була перейнята своїм Маргарита Миколаївна, її усе ж вразили дивні побрехеньки невідомого громадянина.

— Стривайте! — раптом скрикнула вона. — Якого Берліоза? Це, що в газетах сьогодні…

— Еге ж, еге ж…

— То це, виходить, літерати за труною йдуть? — запитала Маргарита і раптово ошкірилась.

— Ну, натурально, вони!