Гаррі Поттер і смертельні реліквії

Рон уже вдруге забрав руку з Герміониних плечей і поплівся до дверей.

* Іди.

* Навіщо? — здивувався Гаррі, але вийшов за Роном з кімнати на крихітний сходовий

майданчик.

— Десендо, — пробурмотів Рон, цілячись чарівною паличкою в низеньку стелю. Над

їхніми головами відкрилася ляда й до ніг їм спустилася драбина. З квадратного отвору долинув

жахливий напівстогін-напівцмакання і засмерділо, наче в каналізації.

* Це що, твій упир? — запитав Гаррі. Він так ще й не бачив істоти, яка іноді порушувала

нічну тишу.

* Ага, — підтвердив Рон, вилазячи по драбині. — Ходи глянеш на нього.

Гаррі поліз за Роном у вузьку ляду. Просунув голову й плечі — і помітив у напівтемряві

істоту, що, роззявивши величезну пащеку й згорнувшись клубочком, міцно спала недалеко від

ляди.

* Він же... він якийсь... Хіба упирі носять піжами?

* Ні, — зітхнув Рон. —Та й волосся в них не руде, і прищів немає.

Гаррі оглядав створіння з деякою огидою. За розмірами й формою тіла воно нагадувало

людину, і вбране було, як роздивився Гаррі, коли очі звикли до темряви, в стару Ронову піжаму.

Гаррі добре знав, що упирі зазвичай слизькі й лисі, а цей був волохатий і ввесь обсипаний

запаленими фіолетовими пухирями.

* Він — це я, розумієш? — сказав Рон.