Гаррі Поттер і смертельні реліквії

* Ні, — заперечив Гаррі. — Не розумію.

* Поясню в кімнаті, бо сморід мене вже дістав, — сказав Рон. Вони злізли, й Рон

повернув драбину на горище. Герміона в кімнаті й досі сортувала книжки.

* Коли ми звідси підемо, упир житиме в моїй кімнаті, — сказав Рон. — Здається, він

цього дуже чекає... хоч важко сказати, бо він тільки стогне й пускає слину... але коли я про це

кажу, він радісно киває. Отже, він буде мною з тяжкою формою бризкухи. Класно, га?

Гаррі дивився спантеличено.

— Класно! — сам себе похвалив Рон, помітно розчарований, що Гаррі не оцінив його

геніального задуму. — Коли ми втрьох не з’явимося в Гоґвортсі, то всі подумають, що ми з

Герміоною, мабуть, подалися з тобою. І смертежери відразу причепляться до наших родин, щоб

вивідати інформацію, де ми поділися.

— Сподіваюся, що всі вважатимуть, ніби я кудись поїхала з батьками, бо зараз багато

чаклунсько-маґлівських родин задумуються про те, щоб десь переховатися, — сказала Герміона.

— Ми не зможемо сховатися цілою родиною, бо це буде дуже підозріло, та й не зможуть усі

наші покинути роботу, — провадив далі Рон. — Тому ми вигадаємо байку, ніби я важко захворів

на бризкуху й тому не поїхав до школи. Якщо хтось прибуде це перевірити, то мама й тато

покажуть їм у моєму ліжку упиря, обсипаного пухирями. Бризкуха дуже заразна, тому ніхто не

захоче до мене наближатися. І це нічого, що він не вміє говорити, бо таке буває через запалення

язика, коли грибок поширюється на ротову порожнину.

— А твої батьки вже знають про цей задум? — поцікавився Гаррі.