Гаррі Поттер і смертельні реліквії

дядька Вернона, який мільйон років тому так само крокував по кімнаті. Геґрід, Герміона і

Люпин стояли пліч-о-пліч, мовчки дивлячись угору. Ніхто й не озирнувся, коли Гаррі та Джіні

долучилися до їхньої мовчазної нічної вахти.

Хвилини здавалися роками. Від найменшого подуву вітерцю всі аж підскакували й

прислухалися до шелесту куща чи дерева в надії, що з-під нього, відгортаючи листя, вибереться

ще хтось із відсутніх членів Ордену, живий і неушкоджений...

І тут прямісінько над ними з’явилася мітла, що стрімко мчала до землі...

— Це вони! — заволала Герміона.

Тонкс приземлилася з довгим ковзанням, розкидаючи за собою грудки землі й камінчики.

— Ремусе! — крикнула Тонкс, падаючи з мітли прямо Люпинові в обійми. Його бліде

обличчя закам’яніло; йому, здавалося, відняло мову.

Рон очманіло побрів до Гаррі й Герміони.

— Ти жива, — встиг він пробурмотіти, перш ніж Герміона міцно його обняла.

— Я думала... я думала...

* Я в нормі, — поплескав її по спині Рон. — Нормально все.

* Рон був просто чудовий, — лагідно сказала Тонкс, послаблюючи свої обійми Люпина.

— Неймовірний. Приголомшив одного смертежера прямо в голову, а ви спробуйте на льоту

влучити з мітли в рухому ціль...

* Це правда? — пильно глянула на Рона Герміона, не випускаючи його з обіймів.

* Завжди цей здивований тон, — трохи роздратовано буркнув Рон, вивільняючись. — Ми