Гаррі Поттер і смертельні реліквії

— Я не зможу відростити вуха, бо його знищено темною магією. Та могло бути й гірше...

він хоч живий.

— Так, — погодився Гаррі. — Слава Богу.

* Я чула, ще хтось прибув на подвір’я? — поцікавилася Джіні.

* Герміона й Кінґслі, — відповів Гаррі. Слава Богу, — прошепотіла Джіні. Вони

подивилися одне на одного. Гаррі захотів її обійняти, притулити до себе, не переймаючись

присутністю місіс Візлі, та не встиг він скоритися цьому пориву, як з кухні почувся гуркіт

падіння.

* Кінґслі, я доведу, хто я такий, як побачу сина, а зараз відійди, бо гірше буде!

Гаррі ще не чув, щоб містер Візлі так кричав. Він увірвався у вітальню, лисина блищала

від поту, окуляри на носі перекосилися. Фред забіг за ним, обидва були бліді, проте цілі й

неушкоджені.

— Артуре! — заридала місіс Візлі. — Ой, слава тобі Господи!

— Як він?

Містер Візлі упав навколішки біля Джорджа. Уперше, відколи Гаррі знав Фреда, той не міг

сказати ні слова. Він уп’явся очима в братову рану, наче не міг повірити в побачене.

Ніби відчувши прихід брата-близнюка та батька, Джордж поворухнувся.

— Як ти почуваєшся, Джорджику? — прошепотіла місіс Візлі.

* Наче святий, — пробурмотів він.

* Що з ним таке? — перелякано прохрипів Фред. — Струс мозку?