Гаррі Поттер і смертельні реліквії

своєму невігластві, жадобі й жорстокості.

Гаррі замислився. Обвів поглядом усе, що його оточувало. Якщо вони й справді сиділи в

палаці, то це був якийсь дивний палац — з короткими рядами лавок, з огорожками то там, то

тут, і, крім нього, Дамблдора й тієї хирлявої істоти під сидінням тут більше нікого не було. Тоді

відповідь сама, без жодних зусиль, злетіла з його вуст.

— Він узяв мою кров, — сказав Гаррі.

— Точно! — вигукнув Дамблдор. — Він узяв твою кров, щоб відтворити собі живе тіло!

Твоя кров тече в його жилах, Гаррі, Лілін захист — у вас обох! Поки він живе, ти житимеш теж!

— Я житиму... поки він живе? Але я думав... я думав, що станеться якраз навпаки! Я

думав, що ми обидва помремо? Хіба це одне й те саме?

Його увагу відвернуло скиглення й тупання нещасної істоти у них за спинами, і він знову на

неї глянув.

* Ви певні, що ми нічого не можемо зробити?

* Тут уже нічим не допоможеш.

* Тоді поясніть... більше, — попросив Гаррі, і Дамблдор усміхнувся.

* Ти був сьомим горокраксом, Гаррі, горокраксом, якого він не мав наміру творити. Він

довів свою душу до такого нетривкого стану, що вона розкололася, коли він скоїв те невимовне

зло — вбивство твоїх батьків, спробу вбивства дитини. Та з вашого дому вирвалася навіть

менша частка його, ніж він думав. Він тоді втратив не лише тіло. Він залишив частинку себе,

причеплену до тебе, до вцілілої жертви.