Гаррі Поттер і смертельні реліквії

доторкнутися, проте не наважувався. Почувався останнім боягузом. Мав би її заспокоїти, але

вона викликала в нього відразу.

— Їй нічим не допоможеш.

Він різко обернувся. До нього йшов Албус Дамблдор, бадьорий і стрункий, у просторій

темно-синій мантії.

— Гаррі. — Він широко розставив руки — білі, цілі й неушкоджені. — Ти чудовий, ти

відважний, ти хоробрий. Пройдімося.

Дамблдор повів приголомшеного Гаррі від обдертої дитини, що лежала й скиглила, до двох

сидінь, яких Гаррі раніше не помітив і які стояли трохи віддалік під високою блискучою

стелею. Дамблдор сів на одне, а Гаррі впав на друге, не зводячи очей з обличчя старого

директора. Дамблдорове довге срібне волосся й борода, пронизливі блакитні очі під окулярами

у формі двох півмісяців, гачкуватий ніс. Усе було таке, як він пам’ятав. І все ж...

— Але ж ви мертві, — сказав Гаррі.

* О, так, — буденно підтвердив Дамблдор.

* Тоді... я теж мертвий?

— Ох, — ще ширше всміхнувся Дамблдор. — Гарне питання. Якщо брати загалом, любий

хлопче, то гадаю, що ні.

Вони дивилися один на одного, а старий і далі сяяв усмішкою.

* Ні? — перепитав Гаррі.

* Ні, — підтвердив Дамблдор.