Гаррі Поттер і смертельні реліквії

Він сів. Виявилось, що тіло неушкоджене. Торкнувся лиця. Окулярів він уже не носив.

Тоді дивний шум долинув до нього крізь несформовану порожнечу, яка його оточувала:

м’яке й неголосне тупання чогось, що чапало, крутилося й пручалося. Це були звуки жалісливі і

водночас трохи непристойні. Гаррі відчув певну незручність, немовби підслуховував щось

приховане й ганебне. Уперше йому захотілося бути вдягнутим. Ледве бажання виникло в голові,

як неподалік з’явилася мантія. Він її взяв і накинув на себе: вона була м’яка, чиста й тепла. Було

щось надзвичайне в тому, як вона з’явилася — просто так, у ту ж мить, як він забажав...

Він зіп’явся на ноги і роззирнувся. Може, це була якась величезна кімната на вимогу? Що

довше він дивився, то більше починав бачити. Високо вгорі виблискував під сонцем великий

скляний купол. Можливо, це був палац. Скрізь панувала тиша й непорушність, окрім того

дивного тупання і скиглення, що долинало з імли десь неподалік...

Гаррі поволі повертався на місці, і навколишнє немовби само себе творило в нього на

очах. Широкий відкритий простір, яскравий і чистий, приміщення, набагато більше за Велику

залу, з прозорим куполоподібним скляним дахом. І було порожньо. Він був тут єдиний, окрім...

Він аж відскочив. Помітив те, що створювало дивні звуки. Воно скидалося на малу голу

дитину, що скрутилася калачиком на підлозі. Шкіра в дитини була подразнена і в ранах, наче її

здирали з неї, і ця дитина лежала, трясучись, під стільцем, де хтось її покинув, запхав, щоб не

бачити, і тепер вона, нікому не потрібна, відчайдушно хапала ротом повітря.

Він її боявся. Була маленька, квола й поранена, але він не хотів до неї підходити. Проте

підступив на кілька кроків, готовий щомиті відскочити. Підійшов так близько, що міг до неї