Гаррі Поттер і смертельні реліквії

— Але ж... — Гаррі машинально підняв руку до шраму-блискавки. Його, здається, не було.

— Але ж я мав загинути... я навіть не захищався! Я ж хотів, щоб він мене вбив!

— І саме це, на мою думку, — сказав Дамблдор, — і було найсуттєвішим.

Дамблдор просто променився щастям, наче світлом. Гаррі ще не бачив його таким

безмежно і цілковито задоволеним.

* Поясніть, — попросив Гаррі.

* Ти ж уже й сам знаєш, — відказав Дамблдор і стулив кінчики пальців.

— Я дозволив йому мене вбити, — сказав Гаррі. — Це ж так?

— Так, — кивнув головою Дамблдор. — Далі!

— Тому та частинка його душі, що була в мені... — Дамблдор ще радісніше закивав

головою й заусміхався, спонукаючи Гаррі говорити далі. — ...зникла?

— О, так! — підтвердив Дамблдор. — Так, він її знищив, Гаррі. Твоя душа тепер цілісна і

належить лише тобі.

— Але тоді...

Гаррі озирнувся туди, де під стільцем тремтіла мала покалічена істота.

* Що це таке, пане професоре?

* Те, чому жоден з нас уже ніяк не допоможе, — відповів Дамблдор.

— Але ж, якщо Волдеморт наслав смертельне закляття, — знову почав Гаррі, — і ніхто

цього разу не загинув, захищаючи мене... чого ж я живий?

— Думаю, ти знаєш, — відповів Дамблдор. — Подумай, що було. Згадай, що він зробив у