Гаррі Поттер і смертельні реліквії

червоні очі знайшли Гаррі й дивилися, як він підходить, і ось їх уже не розділяло нічого, крім

вогню. І тут хтось закричав...

— ГАРРІ! НЕ ТРЕБА!

Він озирнувся. Геґрід, скручений і прив’язаний до дерева на краю галявини, розпачливо

рвався всім своїм великим тілом, аж тряслося гілля над головою.

* НІ! НЕ ТРЕБА! ГАРРІ, ТИ ШО?!

* ТИХО! — гаркнув Роул, махнув чарівною паличкою — і Геґрід затих.

Белатриса, зірвавшись на ноги, напружено поглядала то на Волдеморта, то на Гаррі, а її

груди пришвидшено підіймалися й опускалися. Усі заклякли, окрім вогню і змії, що звивалася

кільцями в блискучій клітці за Волдемортовою головою.

Гаррі відчував на грудях свою чарівну паличку, але не робив жодної спроби її вийняти. Він

знав, що змію добре захищено, і розумів, що й не встигне ще націлити чарівну паличку на

Наджіні, як у нього влучить з півсотні заклять. Тож Волдеморт і Гаррі й далі дивилися один на

одного, тільки Волдеморт трохи нахилив убік голову, оцінюючи хлопця, що стояв перед ним, і

дивно безрадісна посмішка скривила його безгубий рот.

— Гаррі Поттер, — вкрадливо сказав він. Його голос зливався з шелестом вогню. —

Хлопець, що вижив.

Ніхто зі смертежерів не ворухнувся. Вони чекали. Усі і все чекало. Геґрід пручався на

дереві, Белатриса важко дихала, а Гаррі несподівано подумав про Джіні, про її палкий погляд,

про смак її вуст на його губах...