Гаррі Поттер і смертельні реліквії

— Ні... послухай, я ж не хотів...

— ...називати мене бруднокровкою? Та ти ж, Северусе, усіх таких, як я, називаєш

бруднокровцями. Навіщо робити для мене виняток?

Він намагався знайти якісь слова, але вона зміряла його зневажливим поглядом,

розвернулася й полізла назад у отвір за портретом...

Коридор зник, але нова сцена виникла не одразу. Гаррі немовби летів крізь якісь мінливі

форми й кольори, поки все навколо не ущільнилося знову. Він опинився на вершині пагорба,

стояв самотній і змерзлий у непривітній темряві, а вітер свистів у гіллі кількох безлистих дерев.

Дорослий Снейп озирався навсібіч, важко дихав, міцно стискав у руці чарівну паличку, чекаючи

на когось або на щось... Його страх передався й Гаррі, хоч він і розумів, що йому ніщо не може

зашкодити, але зазирав Снейпові за плечі, хотів збагнути, на що саме той чекає...

І тут повітря прорізав сліпучий, зазубрений струмінь білого світла. Гаррі подумав було, що це

блискавка, але Снейп упав навколішки, чарівна паличка вислизнула у нього з руки.

* Не вбивай мене!

* Я й не збирався.

Звук Дамблдорового явлення потонув у свисті вітру в гілках. Албус височів над Снейпом,

його мантія розвівалася на вітрі, лице підсвічувала знизу чарівна паличка.

— Ну, Северусе? Яку вістку хоче мені переказати Лорд Волдеморт?

— Ні... ніякої вістки... я тут із власної волі! Здавалося, Снейп збожеволів — він заламував

руки, чорне волосся мотилялося навколо голови.