Гаррі Поттер і смертельні реліквії

Вони рушили кожен своїм переходом. Гаррі чув кроки друзів, що відлунювали від

височенних стосів мотлоху — пляшок, капелюхів, кліток, стільців, книжок, зброї, мітел, биток...

— Це десь тут, — бурмотів сам собі Гаррі. — Десь тут... десь тут...

Він усе далі заглиблювався в цей лабіринт, шукаючи знайомі ще з попереднього

відвідування кімнати предмети. Власне дихання голосно лунало у вухах... І раптом здригнулася,

здається, вся його душа. Ось вона, попереду, потріскана стара шафа, в якій він колись заховав

був свій підручник з настійок, а зверху на ній стоїть погруддя рябого кам’яного чаклуна, що мав

на голові стару запорошену перуку і древню вицвілу тіару.

Він уже простяг по неї руку, хоч їх і відділяло ще зо три метри, коли почув за спиною

чийсь голос:

— Не спіши, Поттер.

Він різко зупинився й озирнувся. Позаду стояли пліч-о-пліч Креб і Ґойл, цілячись у Гаррі

чарівними паличками. У невеличкому проміжку між їхніми глузливо вишкіреними пиками він

побачив Драко Мелфоя.

* У тебе, блін, моя чарівна паличка, Поттер, — сказав Мелфой і вистромив свою нову

паличку в той проміжок між Кребом і Ґойлом.

* Уже не твоя, — важко видихнув Гаррі, міцніше стискаючи чарівну паличку з глоду. —

Усе переможцям, Мелфою. А хто тобі позичив твою?

— Мати, — відповів Драко.

Гаррі всміхнувся, хоч у цій ситуації було не до сміху. Він ніде не чув Рона й Герміони.