Гаррі Поттер і смертельні реліквії

розгадати найсокровенніші таємниці Гоґвортського замку. Звісно, що Дамблдор і Флитвік, ці

зразкові учні, ніколи не опинялися в цьому заповітному місці, а от його, Гаррі, свого часу

заносило вбік від правильного шляху... отут, нарешті, й була та таємниця, відома тільки йому і

Волдеморту, що так і залишилась недоступна Дамблдорові...

Його сполохала професорка Спраут, що пролетіла повз нього разом з Невілом та ще

півдесятком інших учнів, які, затуливши вуха спеціальними навушниками, несли величезні

рослини в горщиках.

— Мандрагори! — прокричав на бігу Невіл, озирнувшись на Гаррі. — Перекинемо їх

через мур... їм не сподобається!

Гаррі тепер знав, куди йти. Наддав ходи, Геґрід з Ікланем намагалися не відставати. Вони

минали портрет за портретом, і з ними бігли намальовані персонажі, усі ті чаклуни й відьми у

гофрованих комірах і панталонах, в обладунках і мантіях. Вони перестрибували в сусідні

картини й повідомляли новини з інших частин замку. Коли Гаррі з Геґрідом добігли до кінця

коридору, замком трусонуло, і на одному постаменті з шаленою силою вибухла велетенська

ваза. Гаррі зрозумів, що вже діють набагато зловісніші чари, ніж ті, що їх вичакловували

викладачі та члени Ордену.

— Усьо файно, Ікланю... всьо файно! — заволав Геґрід, але величезний пес-вовкодав

кинувся навтьоки від скалок порцеляни, що пирснули навсібіч, наче шрапнель. Геґрід потупотів

навздогін за переляканим псом, покинувши Гаррі на самоті. Тримаючи напоготові чарівну

паличку, він ішов коридорами, що трусилися від влучань закляттями. В одному з коридорів його