Гаррі Поттер і смертельні реліквії

де Рон і Герміона?

— Я й сам, — відповів Гаррі, — хотів би це знати. Ходім. Вони квапливо рушили

коридором. Іклань вистрибував довкола них. Гаррі чув скрізь у коридорах метушню, тупотіння

ніг і крики, а з вікон було видно, як вдалині на темних шкільних угіддях спалахує світло.

— Де се ми йдемо? — засапано спитав Геґрід, гупаючи вслід за Гаррі своїми ножиськами,

аж підлога тріщала.

— Я й сам добре не знаю, — відповів Гаррі, вкотре навмання завертаючи за ріг, — але Рон і

Герміона мають бути десь тут.

У коридорі попереду лежали перші жертви битви: два кам’яні ґарґуйлі, що зазвичай

охороняли вхід до вчительської, були розтрощені закляттям, що влетіло крізь ще одне розбите

вікно. Їхні уламки ледь помітно ворушилися на підлозі, а коли Гаррі перестрибував відірвану

кам’яну голову, та кволо простогнала:

— Ой, не зважайте на мене... я просто лежу собі й кришуся. Бридка ґарґуйляча пика

нагадала раптом Гаррі мармурове погруддя Ровіни Рейвенклов, що стояло вдома у Ксенофілія з

тим чудернацьким головним убором... та ще статую у рейвенкловській вежі з кам’яною

діадемою на білих кучерях... Дійшовши до кінця коридору, пригадав ще одне кам’яне

зображення: погруддя бридкого літнього чаклуна, якому Гаррі власноруч почепив на голову

перуку й стару побиту тіару. Ця згадка обпалила його, наче ковток вогневіскі, і він аж

спіткнувся, ледь не впавши. Нарешті він збагнув, де його чекає горокракс... Том Редл, який не

довіряв нікому і завжди діяв сам, міг зарозуміло припустити, що лише він, він один, спромігся