Гаррі Поттер і смертельні реліквії

* О, хіба нам уже можна називати його ім’я? — з цікавістю визирнула з-під плаща-

невидимки Луна. Поява ще однієї вигнанки остаточно збила з пантелику професорку

Макґонеґел. Вона хитнулася, відступила на кілька кроків і впала в найближче крісло, хапаючись

за комір свого старого картатого халата.

— Навряд чи зараз має значення, як його називати, — сказав Гаррі Луні, — він і так уже

знає, що я тут.

У віддаленому закутку свідомості, в тій її частині, що була поєднана з почервонілим і

пекучим шрамом, він бачив, як Волдеморт швидко лине поверхнею темного озера в

примарному зеленому човні... він майже доплив до острівця, де стояла кам’яна чаша...

— Тобі треба тікати, — прошепотіла професорка Макґонеґел. — Негайно, Поттере, і

якнайшвидше!

* Я не можу, — заперечив Гаррі. — Я мушу дещо зробити. Пані професорко, ви не знаєте,

де діадема Ровіни Рейвенклов?

* Д-діадема Рейвенклов? Авжеж, не знаю... хіба ж її не було втрачено багато віків тому?

— Вона випросталася в кріслі. — Поттере, це було божевілля, страшенне божевілля з твого боку

— проникати в замок...

— Я мусив, — сказав Гаррі. — Пані професорко, тут сховано одну річ, яку я повинен

знайти, і це може бути діадема... якби ж я міг поговорити з професором Флитвіком...

Засовався, забряжчав склом Амікус. Він очунював. Перш, ніж Гаррі чи Луна встигли щось

зробити, професорка Макґонеґел встала, націлила чарівну паличку на напівпритомного