Гаррі Поттер і смертельні реліквії

поліз у отвір. Поки Гаррі ліз за ним, Невіл комусь гукнув:

— Дивіться, які гості! Хіба ж я не казав?

Гаррі вигулькнув у приміщенні за тунелем, і його зустріли захоплені крики...

* ГАРРІ!

* Це Поттер, це ПОТТЕР!

* Роне!

* Герміоно!

Він розгублено побачив перед собою барвисті гобелени, ліхтарі, численні обличчя. Його,

Рона й Герміону оточили, обіймали, попліскували по плечах, куйовдили волосся, потискали руки

не менше, ніж двадцять душ народу. Таке було враження, ніби вони оце щойно виграли фінальну

гру з квідичу.

— Усе, все, заспокойтесь! — крикнув Невіл.

Коли юрба випустила їх з обіймів, Гаррі зміг нарешті роздивитися, де вони опинилися.

Приміщення було йому геть незнайоме — величезне, і нагадувало інтер’єром радше якийсь

розкішний курінь чи, можливо, велетенську корабельну каюту. Різнобарвні гамаки звисали зі

стелі й балкончика, що тягнувся вздовж глухих стін, обшитих темними дерев’яними панелями й

завішаних яскравими гобеленами. Гаррі побачив на цих гобеленах золотого ґрифіндорського

лева на яскраво-червоному тлі, чорного гафелпафського борсука на жовтому і бронзового

рейвенкловського орла на синьому. Не було лише срібних і зелених слизеринських кольорів. Ще

стояли переповнені книжками шафи, кілька мітел, спертих на стіну, а в кутку—великий