Гаррі Поттер і смертельні реліквії

тижнів тому довелося й це припинити. Смертежери вирішили, що мене можна вгамувати

одним-єдиним способом — і напали на мою бабусю.

* Вони що? — одночасно вигукнули Гаррі, Рон і Герміона.

* Еге ж, — зітхнув Невіл, важко дихаючи, бо підйом був доволі крутий, — ну, ви ж

знаєте хід їхніх думок. У них непогано все виходило, поки вони викрадали дітей, щоб

угамувати батьків, тому рано чи пізно дійшло б і до зворотного варіанту. Але так сталося, —

повернувся він до друзів, і здивований Гаррі побачив усмішку на його обличчі, — що з бабусею

вони трохи не розрахували своїх сил. Моя старенька жила сама-самісінька, тож вони, мабуть,

подумали, що з нею впорається хто завгодно. Так чи так, — засміявся Невіл, — але Доліш і досі

оклигує у Святого Мунґа, а бабуся десь ховається. Прислала мені листа, — він поляпав по

нагрудній кишені мантії, — пише, що мною пишається, що я гідний син своїх батьків, і щоб я

продовжував у тому ж дусі.

— Круто, — зрадів за нього Рон.

— Ага, — відповів щасливий Невіл. — Та коли вони збагнули, що мене вже нічим не

стримати, то вирішили, що Гоґвортс може взагалі обійтися без мене. Не знаю, вбити вони мене

хотіли чи кинути в Азкабан, але я зрозумів, що пора зникати.

— Але ж, — геть розгубився Рон, — хіба... хіба ми зараз ідемо не у Гоґвортс?

— А куди ж, — сказав Невіл. — Самі побачите. Вже прийшли.

Вони звернули за ріг і побачили, що перехід закінчується. Ще один короткий сходовий

марш вів до дверей, дуже схожих на ті, що були за Аріаниним портретом. Невіл їх штовхнув і