Гаррі Поттер і смертельні реліквії

— Та невже? І він усе чисто тобі розповів, щиро й до кінця?

Гаррі дуже хотів би сказати "так", але чомусь це простеньке слово ніяк не злітало йому з

вуст. Еберфорс, здається, читав його думки.

— Я добре знав брата, Поттере. Він з молоком матері всмоктав любов до таємниць. До

таємниць і до брехні, так нас усіх виховували. Тільки в Албуса... це виходило природно.

Старий звів очі на портрет дівчини, що стояв на каміні. Це було, як уже помітив Гаррі,

єдине зображення в цій кімнаті. Не було знімків Албуса Дамблдора чи будь-кого іншого.

— Містере Дамблдор, — боязко звернулася Герміона, — це ваша сестра? Аріана?

— Так, — зронив Еберфорс. — Що, читала Ріту Скітер? Навіть у червонуватому світлі з

каміна було видно, як зашарілася Герміона.

* Нам про неї згадував Ельфаєс Додж, — втрутився Гаррі, рятуючи Герміону.

* Старий телепень, — буркнув Еберфорс, укотре сьорбнувши меду. — Йому здавалося,

що в мого брата з усіх дірок сяяло сонце. Але так багато хто вважав, та й ви, судячи з усього, не

виняток.

Гаррі промовчав. Не хотів ділитися тими сумнівами й ваганнями стосовно Дамблдора, що

переповнювали його останніми місяцями. Він зробив свій вибір, коли копав могилу Добі.

Вирішив і далі йти цією звивистою і небезпечною стежкою, на яку вказав йому Дамблдор,

змиритися, що йому не розповіли про все, а просто вірити. Він не мав ані найменшої охоти

знову піддавати все сумнівам і не хотів чути нічого такого, що відвертало б його від мети.

Зустрівся з Еберфорсовим поглядом — таким вражаюче схожим на братів. Його ясно-блакитні